Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

І тут ми почули, як шкребеться щось під вхідними дверми. Підскочила тітка, я за нею, відчинили двері — і всередину забігло сіре кошеня, всього кілька місяців йому. Ми ганялися за ним у темряві, щоб витурити, а воно ручне, не тікає. Почало муркотіти, як опинилося в мене на руках. І щойно двері за ним зачинили, не пройшло й п'яти хвилин — знову чути, як шкребеться! Каміло, синку, зроби тітці ласку, винеси цю хвостину вниз і вижени з будинку, чорт його зна, як сюди потрапив, попросила тітка.

Я взяв кошеня на руки, став спускатися, в пітьмі руки перед собою не видно, дибаю по сходах, як Філіп Вішнич[60], думаю тільки, як би не спіткнутися об стару чиюсь плитку і шию не зламати, а воно муркоче, цілий під'їзд гуде, як муркоче, хтось би міг подумати, що подали електрику і це чути, як вона по дротах тече. Може, мені було його трохи жаль, або це вже тепер так здається. Я викинув його на паркінґ, кілька разів крикнув «киш!», потупотів ногами і певен був, що кошеня не повернеться, хоча дверей у під'їзді вже давно не було. Їх вибило мінометним снарядом, сусіда Сучич відніс двері в ремонт і більше ми їх ніколи не бачили. Ніхто про ті двері й не задумувався, аж до випадку з кошеням.

Тітко, кажу, я його вигнав, більше не повернеться. А вона сидить і курить самокрутку, більше не молиться Богу, тільки думає про Еміля. Я все гадаю, як би це її думки в інший бік спрямувати, все пробую її забалакати. Буває, хтось у хмарочосі живе, а в нього кицька народить, а якщо хутро має два кольори чи більше — це точно кицька, жіночої статі, а теперішні коти спаскудилися, мишей ловити не хочуть, зіпсувалися, як і люди… А вона слухає і киває. Бере участь у розмові, ніби нічого не сталося. А сталося. Вона не мусить цього знову повторювати, щоб я почув: Каміло, синку, нема моєї дитини!

Так пройшло півгодини, і на тобі — знову шкребеться в двері! Цього разу я тримав кошеня за шкурку на загривку, так, як мати-кицька носить, і тому воно вже не муркотіло. Я хотів бути брутальним, але не вмів. Воно було таке ручне, що я й шию йому міг легко звернути, але хто ж таке міг би зробити, хто ж може вбити кошеня, та ще й під час війни? Про вас не скажу, а я точно не зміг би.

Ще двічі я його викидав і воно щоразу поверталося, забігало в дім, наче у свій рідний, і не ховалося й не утікало від мене, навіть само залазило мені на руки, щоб я його виніс. Я тримав його на руках, слухав, як муркоче і думав про струм, що тече дротами. Навіть уже призвичаївся ходити в темряві.

— Не треба, пусти його! — крикнула тітка, коли кошеня прибігло в черговий раз. Я думав, що збожеволіла, коли вона взяла його на коліна й почала з ним розмовляти, нарікати, що молока нема, щоб його почастувати. Мене о пів на четверту ранку відправила додому, щоб знайшов у коморі хоч трохи сухого молока, якщо Сміля і діти щось залишили. На щастя, дещо залишилися, бо ж якби не було — змусила б мене розбудити інспектора Фехіма й запитати, чи нема в нього молока для кота.

Поклавши руку на серце: я ніколи не питав тітку, чому вона залишила кошеня аж після того, як воно п'ять разів видиралося на п'ятий поверх і щоразу шкреблося саме в її двері, але знаю, чому це зробила, як знав і тієї ночі, коли вже розвиднювалося і ми міркували, де би Цицкові — так вона його назвала — влаштувати місце для спання. Я знав, та їй не сказав, і вам не скажу, хай лиш побачу, що хтось сміється. Ні, серйозно, щойно чийсь вишкір побачу — замовкну!

Про Еміля ми більше не говорили, і я наче почав звикати до думки, що його нема. Не знаю, про що тітка думала, вона тільки гладила Цицка, підсувала йому свіжорозведене молоко, він муркотів, очі в нього світилися в темряві, а за горами світлішало небо і чути було перші ранкові артилерійські залпи. Він ставився до нас так, ніби знав нас ціле життя, він — наш кіт, а ми його… люди, мабуть.

Близько пів на сьому прийшов Еміль. На півдорозі додому його застав артобстріл, він не міг вийти з підвалу, а потім надійшла комендантська година, і він ще з двома типами опинився у відділку через порушення закону, і оце лиш нещодавно їх відпустили. Був наляканий, думав, що мати помре від тривоги, але вона вдавала, ніби знала, що він прийде. Або й справді знала, здавалося, що перестала тривожитись, щойно ми впустили Цицка в дім. Перестала тривожитись, коли збагнула те, що збагнула.

Відтоді тітка дбає про Цицка, та й він, бігме, дбає про неї. Він сяде на телевізор, гріється, а тітка на дивані, вони дивляться одне на одного і так розмовляють. Коли Еміль виїздив у Канаду, тітка просто сказала — ти собі їдь і ні про що не хвилюйся. Їй було важливо, що він живий, а з іншим дасть собі раду. Хто вірить у Бога — той завжди у доброму товаристві, казала вона, коли ми вмовляли її поїхати з нами до Заґреба, бо самій залишатись недобре. Коли Цицко спить, вона молиться, а коли прокидається, вони дивляться одне на одного і мовчки розмовляють. Їм є що сказати одне одному, ви б все одно не зрозуміли, але просто знайте: якби він тієї ночі так вперто не повертався і вона б його не залишила, Еміль би не повернувся живий. Як це? Та отак, скільки таких не повернулося тільки тому, що хтось не почув того, хто шкрібся в їхні двері. Так тітка Ката каже, а я більше не маю причин не вірити їй.

Пес, що забагато радів