Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Туман уже тижнями не піднімався, смоґ роздирав бронхи, смерділо сіркою і низькокалорійним вугіллям Креки й Мілєвіни[61], а місто, в якому два роки тому відбувалася олімпіада, повністю занурилося у депресію. Десять днів минуло після Нового року, і треба було протриматися ще дві третини січня, лютий та щонайменше половину березня, щоб сонце з'явилося з-за Іґмана і Требевича і знову відновилися природні цикли, які, здавалося нам, в інших містах ніколи не перериваються. Треба було протриматися доти, якнайбільше часу провести під ковдрою, ні про що не думати, нічого не розпочинати і ні за що не відповідати.

І тоді одного понеділка, близько шостої, коли вже запанував гидкий морок, а вуличне освітлення не працювало, мама повернулася, несучи щось живе на руках. Воно борсалося і видиралося, на її чорному пальті лишилися брудні сліди, а вона не випускала його з рук. Мати ніколи не виявляла великої жертовності, навіть коли про мене йшлося, жила собі, нервувала та мучилась переважно для того, щоб якось тримати себе в руках, усі інші їй в цьому переважно тільки заважали, тому це було абсолютно незвично, що вона принесла додому щось живе, дозволила йому так огидно забруднити себе і піклується більше про нього, ніж про саму себе. Тоді я не впізнавав цю жінку.

— Тримай його! — крикнула вона. Що? — перепитала бабуся, відступаючи на добрі два кроки назад від вхідних дверей, бо ми ніяк не могли роздивитися, що мама принесла. Істота скажено видиралася, скавуліла і завивала, і була чорна, як сам чорт. Поклавши руку на серце: не було нічого незвичайного, особливо з огляду на все, що з нами сталося в наступні десять років, у тому, що в Сараєві, на Мейташі[62], у дверях нашої квартири, у мами на руках з'явився чорт. Вона принесла його без жодних лихих намірів, просто все так склалося. А тоді, звісно ж, вона вмила руки, і ми з бабусею мусили піклуватися про чорта.

«По ньому машина проїхала, та колесами не зачепила. Коли я це побачила, мусила його взяти!» — виправдовувалася мати, доки він нюшив по вітальні, забивався під канапу і скавулів, залишаючи за собою брудні сліди. «Шукає щось!» — розчулено сказала мама за мить до того, як він насрав точно перед телевізором. Бідолаха мав пронос та — як ми дізналися пізніше — глистів.

Бабуся сказала, що ми назвемо його Неро. Тієї ночі ми не спали, бо Неро безперестанку скавулів і срав. Погане слово, але так сказала бабуся, а вона без потреби ніколи не лаялася, тож ми дійшли висновку, що саме так і треба казати, інакше не можна. Ми серйозно злякалися, що пес не доживе до ранку. Ми не хотіли його, він випадково врятувався, випадково опинився в нашому домі, але чиясь смерть у нашій хаті — наш гріх. Бабуся сказала — помре, і ми трималися саме за це слово. Гине тільки пес, якого ми й не знали, а здихають лише щурі та ще ті, на кого сильно розсердишся і кажеш — щоб ти здох!

Але Неро був міцної породи, мабуть, ще й мав свою місію на Землі, і не помер тієї ночі. Вранці ми відвезли його до ветеринара, той зробив йому кілька уколів — Неро щоразу скавчав, але не так, як звичайний пес, а як особливо розумний пес, і наступної ж секунди знову був щасливий та веселий, лизав руку ветеринару, знайомився з усіма, гавкав на втричі більших за себе псів, і на смерть, що висіла в нього над головою, дивився весело, як глибоко й щиро побожний. Якби в ту мить, у коридорі ветеринарії на Долац-Мальті з'явилася в нього перед носом, канонічно вбрана смерть, з косою і в чорному капюшоні, Неро облизав би їй лице і обісрав поділ, бо лікареві препарати ще не подіяли.

Я йшов за ним, витирав його пронос ганчіркою, яку дали медсестри (у клініці для тварин вони теж так називаються?) і не любив його. Неро був тільки пес, одна з наших тварин, яких ми мали десятки, від бабусиного незабутнього кота Марка, що загинув п'ятдесят років тому, до нашої чорної кицьки та її сина, для яких в мене ніколи не було серця.

Після одноденної терапії це вже був здоровий тримісячний покруч, чия нестерпна веселість межувала з якимсь різновидом собачого божевілля. Та не можна ж, матір твою псячу, всьому радіти, кожній хвилині й кожному подиху, яким збуваєш відведений тобі час. Я відпихав його ногою, а він тоді тільки печально дивився на мене. Той погляд тривав секунду, одну десяту секунди, та яку десяту — одну соту секунди! І знов до нього поверталося захоплення дивом життя і всіма нами, що складаємо його виводок і зграю.

У перші дні весни бабуся почала вмирати. Ми знали, що росте у неї в горлі, та робили вигляд, ніби це щось інше. Дихала все важче, кашляла цілими ночами, а він тоді скавулів. Коли вона хапала трохи повітря і на кілька хвилин переставала кашляти, Неро дурів від щастя. Після того ми попросили двірника Шульца зробити для нього дерев'яну будку і поставили її в подвір'ї. Так Неро опинився на ланцюгу.

Той пес любив кожне живе створіння на землі за умови, що це не їжак. Навесні їжаки бродять нашим садком, сопуть, форкають і шурхотять, і шукають щось, що восени загубили, а взимку проспали. Неро гавкав так шалено, що на губи йому набігала біла піна, кидався за їжаком, ланцюг миттєво починав його душити, і він хрипів. Бабусю душило її страшне щось, усе вужчий був прохід для повітря, вона відходила, доки шостого червня не пішла назовсім. Неро того дня радів обідові, який я йому приніс, моїй руці, нозі, голові і всьому іншому, що він побачив, почув і винюхав довкола себе. Це був єдиний пес, в якого я міг забрати кістку, яку він гриз, а він би не розсердився і не пробував мене вкусити.

Ми тоді вже могли його звільнити, помилувати і повернути в дім. Бабуся стала покійницею, наші кімнати раптом зробилися великими і широкими, у них можна було легко загубитися, і потрібно було комусь якось їх заповнити. Та коли пса починаєш сприймати як пса на ланцюгу, все скінчено. Раб в очах і серці господаря назавжди залишиться рабом. Спрацьовує цей людський дефект, і нема вороття.

Так минуло літо, минула осінь і прийшла зима. Для нього було найголовніше, що вже нема їжаків. Усе інше так чи