Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Чоло Доріана торкається її, його подих тремтить, — Що ми зробили?

Ліра заплющує очі, її серце б’ється швидше, знаючи, що шлях, який вони щойно обрали, сповнений небезпек. Але коли вона відкриває очі, щоб зустріти його погляд, немає страху — лише незаперечна правда.

Тепер вони зв’язані. Незалежно від того, що станеться далі, нічого вже не буде таким, як раніше.

— Я не знаю, — ледь чутно промовляє вона. — Але ми не можемо повернутися назад.

І жоден з них не хоче цього.

Поцілунок, який вони поділили, можливо, закріпив їхню долю, але він також відкрив двері, які вони не можуть зачинити. І тепер світ — разом з їхнім коханням ніколи не буде таким, як раніше.

Світанок вже розливається над королівством, але світло, що проникає крізь тріщини стародавнього каменю, здається чужим. Тепло ранкового сонця нічого не змінює у тязі в грудях Ліри. Вона прокидається в тиші, що здається занадто важкою, повітря навколо неї насичене магією, що тече через її вени.

Вогонь від ночі ще тліє, спогад про поцілунок, що змінив усе. Світ тепер відчувається іншим. Він стає більш живим — більш небезпечним. Її відчуття загострилися, магія в її нутрі пульсує в такт її серцебиттю. Але це не лише магія. Це — Доріан. Той потяг, який вона відчуває до нього, незаперечний, сила, могутніша за все, що вона коли-небудь знала.

Але під усіма емоціями і хвилюванням, у її серці наростає буря. Духи королівства, колись віддалені і примарні, тепер заповнюють її розум, шепочучи свої попередження. Їхні голоси накладаються один на одний в моторошний хор, різкий і наполегливий.

Вона — та сама.

Разом вони врятують, або знищать нас.

Ці слова повторюються, як удари барабана, відлунюючи в її голові, неможливо їх ігнорувати.

Але як би вона не намагалася закрити свій розум від їхніх попереджень, вона глибоко в душі знає, що вони кажуть правду. Їхнє кохання — її кохання до Доріана — пробудило щось більш старовинне і небезпечне в самому серці королівства. Вона це відчуває. Земля під її ногами наче пульсує силою, ніби саме королівство чекає на їхній вибір.

Відновити його… або дозволити йому розпастися.

Її погляд переміщається на Доріана, який стоїть всього в кількох кроках від неї, його постать огортає м’яке світло ранку. Його вираз обличчя такий самий важкий, як і її. Вона знає, що він теж відчуває потяг магії — вагу їхнього рішення, відповідальність за силу, що тепер у них під руками. Кохання, яке вони поділили, тепер більше, ніж просто емоційний зв'язок. Воно переплетене з самою постаттю майбутнього королівства.

Відстань між ними здається нестерпною, прірва, яку жоден з них не знає, як подолати. Та все ж біль у її грудях зростає з кожною миттю, і вона бачить ту саму тугу в його очах. Спершу вони мовчать, тиша важка між ними.

Нарешті ледь чутний голос Ліри проривається через тишу,  — Ти відчуваєш це теж?

Доріан повертається до неї, і страждання в його очах змушує її серце стиснутись. Його губи розтуляються, наче він ось-ось хоче щось сказати, але слова застрягають у горлі, ніби він не може знайти потрібних.

— Магія, — продовжує вона, її голос тремтить, — Вона тепер інша. Сильніша. Але я не знаю, чи це дар, чи прокляття. Я не знаю, що з нею робити.

Слова виснуть між ними, без відповіді. Ліра заплющує очі, намагаючись заспокоїти своє дихання, але неможливо ігнорувати тиск магії всередині. Вона жива — темна і яскрава, потужна і переповнююча. Вона кличе її, як приплив, піднімаючись і спадаючи в її грудях. Вона чує її в вухах, як шумуючу воду.

Доріан ступає до неї, його присутність відводить її від межі паніки. Він простягає руку, беручи долоню Ліри. Його хватка сильна, міцна, ніби він боїться, що вона вислизне, якщо він відпустить. Його дотик укріплює її, але майже нічого не робить, щоб заспокоїти бурю всередині.

— Не знаю, що гірше, — говорить він, його голос напружений, сповнений суму. — Сила, що проходить через тебе, чи те, що ми не можемо бути разом, не руйнуючи все.

Його слова вражають її, правда тяжіє над нею. Вона завжди знала, що їхнє кохання небезпечне, але тепер це відчувається, як серце бурі. Якщо вони разом, вони ризикують зруйнувати саме королівство, яке вони так довго захищали. Якщо вони окремо… відстань між ними здається нестерпною. Її серце болить від думки про те, щоб залишити його, про розрив зв’язку, який вони сформували.

— Я не можу вибрати між королівством і тобою, — зізнається вона, її голос ледве чутний. — Я не хочу тебе втратити… але я не знаю, як зупинити те, що відбувається. Занадто пізно. Ми вже запустили це.

Рука Доріана міцніше стискає її. Його вираз м’якішає, але в його очах все ще є відблиск страху. Це страх, який вона добре знає — страх того, що може статися, якщо вони продовжать цей шлях. Страх втратити контроль, спостерігати, як королівство розвалюється під вагою їхнього кохання.

— Я буду стояти поряд із тобою, — говорить він, його голос низький і спокійний, хоча вона чує тремтіння в ньому. — Що б не сталося. Я ніколи не боявся боротися за те, що я хочу. Але… я не можу втратити тебе через цю магію, Ліро. Не так.

Вона дивиться на нього, її серце розцвітає в грудях. Магія, сила — це вже частина її. Вона відчуває це, як пульсацію під шкірою, пульсацію, що б’ється в такт її серцю. Але що, якщо це поглине її? Що, якщо вона стане кимось іншим?