Читати книгу - "Чорна тінь, Ана-Марія Еріш"

Я навіть не помітила, що закрила очі, адже просто боялася увійти до лісу. Це було не дивно, адже на відміну від інших я не знала, чого мені очікувати. Ще й були сумніви, що ліс все ж пропустить мене. Та коли я їх відкрила, то ми були вже тут. Значить, я таки пройшла перевірку, і я справді воїн. Доволі цікаве відкриття, проте зараз воно зовсім не важливе. Подумаю про це пізніше. Пам'ятаю, як колись мені казала Дарсана, що воїн - це не лише дуже хороша підготовка. Справжній воїн має сильний характер та неабияку сміливість. Я прийнялася озиратися навколо, і помітила, що це зробила не лише я, а й інші.                                                                                                                                                         

- Дивно, тут зовсім не так, як минулий раз. - промовила Емі. - Я не пам'ятаю, аби нас тоді оточували такі дерева.                                                                                                                                                     

- Магія лісу змушує його постійно змінюватися. Ви не зможете побачити його в тому ж вигляді, що і минулий раз. Це було зроблено для того, аби заплутати тих, хто прийшов з не найкращими намірами. - пояснила Людміла. - А тепер ходімо, ми маємо віднайти дерево.                                                                 

- От тільки тепер воно буде іншим. - підсумував Зак.                                                                                   

Я ж тут була вперше, тому для мене все виглядало новим. Але дуже швидко я зрозуміла, що пейзаж зовсім не змінюється. Ми ніби ходимо по колу, і лише якесь внутрішнє передчуття змушувало рухатися далі. Тому і поглянула на Аларіка, що йшов, опустивши голову. Таке відчуття, ніби в ньому відбувалася якась внутрішня боротьба. Хоча, насправді так і є. Він бореться з демоном. Не знаю, що мною керувало, та я взяла його за руку.                                                                                                                     

- Ти знову забула про мою погрозу? - вишкірився він. - Я можу дуже легко тебе вбити, тому краще не торкайся                                                                                                                                                             

- Зараз ти позбавлений сил, навколо стільки воїнів, то чого мені боятися. Та і я знаю, що ти ніколи не зашкодиш мені. Аларік тобі не дозволить. - розсміялася я. - До того ж мені подобається випробовувати тебе.                                                                                                                                                                    

Він нічого не сказав, проте і руку не забрав. Мені здалося, чи він справді розслабився? Якийсь час ми йшли в абсолютній тиші, поки не вийшли на галявину. Тут було дуже гарно, адже через всю територію проходив невеличкий струмочок. А посередині всієї цієї величі стояла красива верба. Саме це і є те величне дерево, про яке я стільки чула. Саме воно зберігає в собі медальйон. Від древності цього місця не хотілося навіть говорити. Воно, напевно, існує вже кілька віків, як і сама магія. І таке відчуття було не лише в мене.                                                                                                                                       

- Як ми тепер маємо змусити Аларіка підійти туди? - прошепотіла Людміла. - Я не думаю, що це буде так вже й просто.                                                                                                                                                

І говорила вона так не через те, аби Рік не почув. Просто навіть її вразила магія цього місця. І хоча Людмілі було вже шістсот років, та це дерево було набагато старшим за неї. Але тут хлопець вразив нас всіх.                                                                                                                                                            

- Я сам це зроблю. Сам підійду до дерева та не втечу. - тихо відповів Аларік. - Поки я ще можу його стримувати.                                                                                                                                                      

І коли він поглянув на мене, то я помітила, що якимось чином йому вдалося тимчасово повернути контроль. Я бачила такі рідні очі, які стільки разів тепло дивилися на мене. Але чи надовго його вистачить? Судячи з обличчя, що ще більш побіліло, я була не впевнена в цьому. Часу не багато. Тому він і поспішив до дерева. Я бачила, як медальйон з'явився в його руці. А потім все розірвалося яскравим світлом...