Читати книгу - "Чорна тінь, Ана-Марія Еріш"

- Це має бути зовсім не так. Ми десь помилилися та неправильно щось зробили. - прокричала Емі. - Аларік, забери руку від амулету, інакше це просто знищить тебе. - дівчина була у відчаї. - Я пам'ятаю як це було раніше.                                                                                                                                                  

- Я не можу цього зробити, як би не намагався. - відповів він. - Мене щось тримає. Я навіть не здатен поворухнутися.                                                                                                                                                

Весь світ зараз крутився перед моїми очима, ні на мить не зупиняючись. Я не знаю, як все було саме тоді, коли це відбувалося з Емі, адже я не була присутньою того зараз. Я не була воїном, та й зараз ним не є. Може через це саме і виникла проблема? Якби пішов хтось інший, то все би вийшло? Але ліс впустив мене, а це значить, що я таки правильно увійшла сюди. Значить справа в іншому. Аларік не міг відпустити амулет, а ми не могли підійти до нього, адже навколо утворився досить міцний купол, що не пропускав навіть мої блискавки. Ми були у відчаї, бо абсолютно не розуміли, що робити та як врятувати хлопця.                                                                                                                                              

І як швидко все почалося, так і закінчилося. В раз зникла уся магія та той купол, що не пропускав нас до Аларіка, і стало дуже тихо. Занадто тихо, що мене неабияк лякало. Але на якусь мить я подумала, що вже все добре, ніби в нас і справді вийшло. А потім хлопець впав на коліна, а по його грудях почало розповзатися червона пляма. І це могло бути лише одне - з Аларіком щось не так. Хлопець здивовано дивився на це, адже вампірів неможливо поранити. В ту ж секунду Емі підбігла до нього, не даючи остаточно впасти. Вона підтримала його, та повільно поклала на землю. А кривава пляма все розросталась пой ого тілу. Аларік важко дихав, що взагалі було не властиво вампірам. А потім, відкривши очі, намагався посміхнутися.                                                                                                         

- Це була пастка, в нас нічого не вийшло. - ледве вимовив він. - Я... Я відчуваю, що помираю. І цього разу ми вже нічого не зможемо зробити. Навіть і намагатися не варто. Дарсано... - я бачила, що по очах подруги текли сльози. - Я дуже радий, що все ж зміг знайти тебе. Валорія буде в безпеці з тобою, а ти із Заком.                                                                                                                                                     

- Ми обов'язково щось придумаємо. З тобою все буде добре. - рішуче сказала вона. - Ти тільки протримайся. Ми скоро повернемося.                                                                                                         

- Ні, я ж відчуваю наближення смерті. Все як в тих розповідях, що я так часто читав. Не так я собі уявляв свій кінець. - він спробував розсміятися, але вийшло не дуже. - Єдине про що я шкодую, що через свою образу так і не зміг відновити стосунки з тобою, Ілларіє. Я справді кохав тебе, і продовжую кохати. А ми би могли бути разом і далі, та лише витрачали час. - Аларіку було важко навіть говорити. - Тепер це вже немає значення.                                                                                                                         

- Я теж тебе кохаю. - я навіть не намагалася витерти сльози.                                                                     

Та він вже не чув, адже закривши очі, видав останній подих. Поступово усе його тіло ніби тануло. Його тіло просто розчинялося. І ми не могли нічого зробити. Дарсана намагалась використати свою магію, аби зупинити це, та сенсу вже не було ніякого. Я почула дикий крик Дарсани, від чого заплакала ще сильніше. Адже Аларіка більше немає...