Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

— А якщо ні?

— Тоді ми самі викуємо ключ.

Поверта́тись не хотілося.
Дарина посміхалась сумно:
— Ти впораєшся. Я вірю.

Я обійняла її й зітхнула.
— Хотіла б я, щоб ти жила зі мною.

— Тоді хто чекатиме тебе в гості?

Дорога назад була сумною й зосередженою. До певного моменту.

Усе сталося раптово, мов удар у спину. Несподіваний тупіт. Крики. Мечі вириваються з піхов. Удари. Зойки. Метал зустрічає плоть. Охоронці падають — один, другий. Я застигла. Сильні руки схопили мене, запхали до рота кляп, натягли мішок на голову, руки — за спину, й міцно стягнули мотузкою. Мотузка туга, пекуча.

— Тихо, тварюко! — просичав хтось.

Мене грубо перекинули через сідло. Десь усередині все обірвалося.
Боже. Це правда. Це не сон. Мене викрали.

Коні мчали галопом. Я відчувала кожен камінь, кожен поштовх — усе тіло стогнало від болю. Кляп заважав дихати, мішок душив. Серце билося, як птах у клітці. Вони вбили охоронців. А мене... куди вони мене везуть?!

Через години — зупинка. Я чула чиїсь грубі голоси. Мене зняли з коня і понесли кудись. Почулося скрипіння дверей. Мене явно занесли в якесь приміщення. І безцеремонно кинули на холодну підлогу. Я завила від болю — тіло було ніби суцільний синець. І тиша.

Години очікування. Пекельно хотілося пити, починав долати голод. Прокидалася паніка. Матусю! Як же мені було страшно! Час тягнувся нестерпно довго, поки нарешті не почулися кроки і голоси. Хтось грубими руками схопив мене й поніс. Я намагалася пручатися, але зв’язані руки й кляп не давали навіть стогону. Мої викрадачі не реагували на жалюгідні спроби вирватись — лише голосно реготали і кілька разів боляче ткнули в бік, наказавши замовкнути.

Знову кінь і сідло. Я боляче билася об боки коня, мені здавалося, що от-от знепритомнію. І вже коли сили були на межі, коней зупинили. Хтось стягнув мене з коня, немов мішок, і кинув кудись. Я почула чоловічі голоси та сплеск води, а потім — стукіт весел.

ЩО?! КУДИ?! ТІЛЬКИ НЕ ПЛИВТИ!
Мамо... мамо... я ледве могла дихати.

Коли ми нарешті дісталися місця, мене знову понесли і, кинувши на дерев’яну підлогу, залишили в спокої. Було нестерпно боляче, руки, стягнуті мотузкою, затекли, тіло ломило, горло пересохло, і шлунок болісно зводило. Хотілося плакати, але я не могла.

Минуло, здавалося, хвилин п’ятнадцять самотності — і знову кроки. Двері відкрилися. Хтось увійшов. Зірвав мішок з голови. Я жадібно хапала повітря носом. Тільда. Вона дивилася на мене, як кішка на мертву мишу.

— Ну, привіт, лялечко, — протягнула вона. — Не чекала, га?
Вона нахилилася ближче, її обличчя заповнило весь мій зір.
— А я ж попереджала: тримайся подалі від того, хто тобі не по зубах.
Я не могла відповісти. Кляп. Але якби могла — сказала б багато.

— Ой, пробач, ти ж не можеш відповісти, — прошепотіла вона глузливо. — Але нічого. Скоро й говорити не доведеться. Там, куди ти потрапиш — слова не знадобляться.

Я ледве стрималася, щоб не заверещати крізь кляп. Ненависть кипіла, та разом із нею — страх. Холодний, липкий, справжній.

— Глейв буде моїм. Завжди був. А ти — помилка. Зарозумілість. Чужинка. Він навіть не дізнається, куди ти зникла. Скажемо, втекла. Або втопилася. Пошукає, зітхне — й забуде. У нього справ важливіших вистачає.

Вона нахилилася. Різко смикнула мене за волосся. Я зойкнула.

— Ой, боляче? — єхидно прошепотіла вона. — Нічого, це тільки початок.

Я хотіла щось сказати. Хотіла хоч якось її подряпати, плюнути, штовхнути… бодай щось! Але не могла. Вона провела пальцем по моїй щоці — ніжно, огидно, театрально. А потім — вдарила з усієї сили. З очей бризнули сльози.

— А знаєш, хто мій батько? Хай це буде нашою таємницею. Хоча ти все одно нікому вже не зможеш розповісти. Він — один із тих, хто годує работоргівців.

А тебе, Міє… — вона нахилилася до вуха, її подих лоскотав шию. — Тебе продадуть. Як рабиню. На Південь. Знаєш, які там пани? Дуже, дуже вимогливі. Але ж ти талановита, правда? Умієш догоджати.

Вона мило всміхнулась і, наблизивши руку до мого обличчя, навмисно глибше втиснула кляп — я почала задихатись і ледве не знепритомніла. Хвиля жаху.

— Сподіваюся, тобі дістанеться суворий хазяїн, лялечко.
Вона знову втиснула кляп, навмисно сильно, так, що він впився в зуби, і я закашлялася.

— Не сумуй, — хихикнула вона і пішла.

А я залишилась. Із кляпом. Із болем. Із чорною безвихіддю всередині. І вперше за довгий час — мені стало по-справжньому страшно за своє життя. Я кричала всередині. І ніхто не чув.