Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 22. «Бруд, страх і сіль»

Мене нудило — від хитавиці, від смороду палуби, від солоного повітря, що ліз у ніс, як сльози в очі, коли не хочеш плакати. Але найбільше — від власного безсилля. Я сиділа, притулившись до дерев’яної стіни каюти, якщо це жалюгідне місце взагалі можна було так назвати. Щілини в дошках щедро пускали протяги, в кутку смерділо пліснявою, а поряд, здається, когось колись нудило. Вибачте, інакше не скажеш. А може, це ще з минулого століття, але запах залишився.

— Ну що, красуне, підмітай! — гаркнув хтось, штовхнувши мене чоботом. — Чи ти хотіла, щоб ми з тебе пил здували?

Я мовчки піднялася. Говорити не хотілося. Навіть гарчати. Навіщо? Я мітла. Мія-мітла, персональний раб-бонус цього чудового плавання. Мене змушували чистити палубу, прати смердючі ганчірки, які ці виродки називали одягом, і — вишенька на торті — мити їм чоботи. Чоботи! Бридкі, смердючі, чавкаючі в багнюці, в якій явно було щось більше за землю.

Один з них, особливо веселий, якось плюнув мені під ноги й сказав:

— Ось, потренуйся. А то ще новому хазяїну не сподобається, як ти прибираєш.

Я всміхнулась. Викривлено, як лялька з вирваним ротом.

— Я потренуюсь, — відповіла я. — А ти потренуйся не здохнути від власного смороду.

Сміх. Грубий. І неочікуваний удар у живіт. Один із них, високий, з єдиним оком і тату клешні на шиї, схопив мене за волосся.

— Думаєш, жартуєш, так? А я думаю, що вже коштуєш на пару золотих менше, якщо ще раз відкриєш рота.

І вони сміялися. Всім своїм веселим, піратським гуртом.

А я — що? Я витерла сльози й продовжила драїти палубу. Не тому що здалась. А тому що вижити — важливіше, ніж бути гордою.

Ми пливли вже кілька днів. Скільки саме — не рахувала. Вечори зливалися в ночі, ночі — в кошмари. Іноді я прокидалась від власного хлипання і навіть не відразу розуміла, де я. Хотілося думати, що це все — жарт. Що ось я відкрию очі, і Глейв поруч. Насуплений, злий, знову кричить, що я дурна, нерозсудлива, вперта.

Ти зрозумів, що мене нема? Ти помітив, що я зникла? Дурненька. Звісно, помітив. Але у його світі жінки зникають — і що? Побутова справа. Може, вже й забув. А може… шукає.

У голові крутилась картинка: він із мечем, зі стиснутими кулаками, з обличчям, у якому більше звіра, ніж людини. Але шукає. Я в це вірила. Бо якщо не вірити — залишається тільки здохнути.

І взагалі, ці виродки щось надто часто смикали мене за волосся. Один, на ім’я Роган, особливо це любив. Він був у якому́сь лахмітті, його смердюче дихання било в обличчя, як ляпас.

— Ти ж хочеш сподобатись новому хазяїну? — питав він із гидкою посмішкою. — Так і скажи. Я можу підсобити, щоб знайшли кого кращого.

Я хотіла вдарити. Видряпати йому очі. Але я знала: одна помилка — і вони продадуть мене в найближчий бордель, не чекаючи работорговців. Або й не продадуть. Просто прикінчать.

Іноді я жартувала. Про себе. Наприклад:

«Хто б міг подумати, що я, Мія з нормального світу, стану зіркою цього шоу — “Рабиня на експорт”. Незабаром у продажу, не пропустіть!»

Іноді я сміялась. Хрипло. Щоб не заревіти. Щоб не збожеволіти.

Я прибирала палубу і вдивлялась у горизонт. Не в надії — зі звички. Шукала в кожній хвилі клаптик свободи. Або порятунку.

Якось я намагалась поговорити з кухарем. Він був не таким огидним, як інші. Старий, із вицвілими очима, тихий, як прибій.

— Ви знаєте, куди ми пливемо? — спитала я.

Він мовчки похитав головою.

— Ви не боїтесь?

Він подивився на мене й прошепотів:

— Завжди боюся. Але їжа від страху не звариться.

Я запам’ятала це. Бо того вечора, миючи казани, уявляла, як вони всі дохнуть від отруєння. Дрібниця, але приємно.

А потім настав день, коли нас зупинили. Берег у далечині, крики з іншого човна, пожвавлення. Серце закалатало. Невже кінець? Невже мене здають?

Та ні. Це була перша зупинка. Просто перевірка. Торговці, як я зрозуміла, передавали щось морякам — гроші, папери, не знаю. Я затаїлась, сховалась у тіні щогли, сподіваючись, що не помітять.

Помітили.

— Що ти? Готуйся, може, це твої майбутні покровителі, — зареготав хтось і штовхнув мене до трапа. Я спіткнулась, упала на коліна, бруд упився в шкіру.

І тоді я по-справжньому злякалась. Раніше було неприємно. Відразливо. Огидно. А тут — страх. Чистий, як вогонь. Бо раптом стало ясно: ніхто не прийде. Ніхто не врятує. Лише я і море. Я і приниження. Я і невідомість.

А потім ми відчалили. І все почалось спочатку: миття, сміх, бруд. Смикання за волосся. Образливі, паскудні слова. Я прала чиюсь смердючу сорочку, коли в голову прийшла думка: якщо я виживу, вони пошкодують, що не скинули мене за борт.

Я запам’ятаю кожного з них.

Я стану тінню.

Я знайду їх.

І випалю їхні імена сіллю.

Бо я — не товар.

Я — полум’я, заглушене брудом.

Але не згасле.