Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Філармонія знову стояла в тиші. Але цього разу — не світлій і затишній, як після концерту. А глухій, напруженій, з металевим присмаком у повітрі. Марта мовчки збирала свої речі після репетиції. Андрій — сидів за роялем, але не торкався клавіш.

Між ними зависло те, що ніколи не звучало відкрито, але завжди десь жило — тінь страху вибору. І вона нарешті вийшла на поверхню.

— Ти вже вирішила? — спитав він, не дивлячись.

— Майже, — відповіла вона коротко.

— “Майже” — це гірше за “так” або “ні”.

Вона зітхнула. Втомлено, глибоко. Пройшлась залом. Зупинилась біля нього.

— А ти хочеш, щоб я поїхала?

— Ні. Але ще менше я хочу, щоб ти залишилась і потім мене ненавиділа.

Вона відвернулась. Пройшла до сцени. Сіла на край.

— Я не можу вирішити. Мене розриває. Одне — моя свобода. Інше — моє серце.

— А я? — запитав. — Я в якому з них?

— У серці, — відповіла одразу. — Але що, якщо серце — не завжди знає, куди йти?

Його це вразило. Як раптовий дисонанс у гармонії. Він підвівся, підійшов до столу, де лежали нотні аркуші — його симфонія, та, що він писав місяцями. Погляд зупинився на одному фрагменті. У ньому була Марта. Її тема, її мотив. Те, що він не показував їй до кінця.

І тоді… він розірвав партитуру.

Сторінка за сторінкою. Відрив, шурхіт, падіння на підлогу. Марта повернулась різко. Її очі округлились.

— Ти що робиш?!

— Відпускаю, — мовив тихо. — Я не можу змушувати тебе залишитись. І якщо те, що я створив, тримає тебе — значить, я зробив не симфонію. А пастку.

— Це не так! — вигукнула. — Я ніколи не почувалась з тобою замкненою!

— Але ти не вільна. І поки я тримаю тебе своєю музикою, ти не зможеш зрозуміти, чого хочеш насправді.

Він опустився на коліна й збирав аркуші — не зі злості, а з болю. Як батько, що ховає фотографії дитини, яка виросла й пішла в світ.

Марта стояла нерухомо. Її руки — стиснуті, губи — білі від стриманих слів.

— А ти? Ти знову сховаєшся? Знову перестанеш писати?

— Можливо, — відповів чесно. — Але, якщо ти поїдеш — я не хочу, щоб ти повезла з собою зобов’язання. Лише пам’ять.

Її очі блищали. Вона підійшла ближче, опустилась навпочіпки біля нього. Доторкнулась до розірваного фрагменту, підняла один із аркушів.

— Тут… у цих нотах… я вперше відчула, що мене не просто чують. А слухають. І навіть якщо ми зараз... ламаємось, це — не кінець.

— А що?

— Це — пауза, — прошепотіла. — Між частинами. Як у симфонії.

Він подивився на неї. У його погляді було все: страх, біль, любов.

— Обіцяй, що ти повернешся.

Вона кивнула. Ледь помітно.

— А ти — обіцяй, що ще писатимеш. Навіть уламками.