Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Вона зникла. Без слова. Без листа. Без навіть недомовленої ноти у повітрі.

Андрій дізнався про це не від неї. І навіть не від пані Стефи, яка зазвичай знала про всіх і все в селі. Цього разу мовчала і вона. Про зникнення Марти сповістив випадковий сусід, який ішов повз філармонію й помітив, що двері до її кімнати прочинені, а ліжко не застелене вже другий день.

Андрій не одразу зрозумів, що це означає. Він спершу припустив, що вона просто поїхала до міста. Потім — що вирішила не прощатись. Але коли скрипка лишилась у філармонії, запакована в футлярі, він зрозумів: щось сталося.

Наступні дні перетворились на туман. Пані Стефа лише перехрестилась, почувши новину, і прошепотіла:

— Це знову повторилось…

Андрій не зміг залишити ці слова без пояснення. Він прийшов до неї ввечері. У хаті пахло м’ятою, сушеними грушами і старими спогадами.

— Що ви мали на увазі? — спитав, сідаючи на стілець біля печі.

Стефа довго мовчала. Нарешті дістала з комода старий пожовтілий знімок. На ньому — дівчинка років восьми з тією самою посмішкою, що у Марти. Поруч — молода жінка. І чоловік. У його очах — щось невловиме. Болісне.

— Це її родина, — сказала Стефа. — Мама Марти… вона була дуже обдарованою. Але зламалась. Її чоловік вмер молодим. Кажуть — не витримав. Її мати довго мовчала. А потім… зникла. Як і тепер Марта.

Андрій стискав знімок, наче міг з нього витиснути хоч частинку розгадки.

— Ти не розумієш, — продовжила Стефа. — У тій родині музика була не просто даром. Вона була — карою. Вони всі чули надто глибоко. Відчували занадто гостро. І не витримували.

Він вийшов у ніч. Темрява не лякала. Лякало те, що відчував: вона не втекла. Вона загубилась.

І десь у цих полях, у цих лісах, у глибині свого болю — була вона. Та, яка щойно навчилась довіряти. Та, яка хотіла бути сильною, але ще носила у собі надламану мелодію роду.

Андрій повернувся до філармонії, підійшов до її скрипки. Торкнувся футляра.

— Якщо ти мене чуєш… — прошепотів. — Я знайду тебе. Навіть якщо весь світ мовчатиме.

І в цю мить він ще не знав, що йому доведеться пройти.

Але вже відчував шлях. Бо там, де мовчить усе — музика стає компасом.