Читати книгу - "Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда"

Настя сиділа в обіймах Влада в його кабінеті, закутана в його піджак. Вона переглядала сторіс, коли раптом зупинилася й широко відкрила очі.

— Влад… Микита виставив історію. Катя плаче.
— Що? — він відразу витяг телефон.
— Але не від злості. Вона написала: “Навіть у коханні є битви. Я програла. І знаєте що — я рада. Бо він її любить.”

Настя опустила телефон, зітхнула, а потім задумливо додала:
— Я трохи хвилююсь за неї… Вона сильна, але ніжна. А такі завжди приховують найглибші рани.

У цей момент у двері постукав Микита й зайшов, тримаючи два лате.

— На випадок, якщо ви тут ще не встигли видихнути, — пожартував він і поставив каву на стіл. — Катя поїхала. Сказала, що їде до тітки в село, відпочити трохи. Я поговорив із нею, все спокійно… Але серце… розбите.

Влад уважно глянув на нього, а тоді з усмішкою кинув:

— А ти, дивись, непоганий охоронець. Може, візьму тебе до відділу безпеки?

Микита пирснув:

— І що, перше завдання — охороняти сестру?
— Ні, перше — щоб жодна 17-річна кокетка більше не наближалась до мого кабінету, — кивнув Влад на Настю.
Вона в цей момент тільки усміхнулась і підморгнула брату:

— А якщо вона ще раз з’явиться — покажи їй нашу сімейну фотку. Там, де тато з арбалетом.

Всі троє засміялися, і в кімнаті стало тепло — по-сімейному.