Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

Створіння тихенько заскиглило.

— Добре, Ґеральте, — сказав Любисток. — Я його зв’язав. Ходімо до алькову. А ви, господарю, що стоїте? Я пиво замовляв. А якщо я замовляю пиво, то ви маєте подавати його безперервно, поки не крикну: «Води».

Ґеральт штовхнув зв’язане створіння до алькова й грубо всадовив його під стовпом. Дейнті Бібервельдт також усівся, глянув з огидою.

— Жахливо, як ото воно виглядає, — сказав. — Справжня купа дріжджового тіста. Глянь на його ніс, Любистку, він же відпаде зараз, псямать. А вуха в нього — наче в тещі моєї перед похованням. Бр-р-р!

— Чекай, чекай, — пробурчав Любисток. — Ти — Бібервельдт? Ну, так, безсумнівно. Але те, що сидить під стовпом, мить тому було тобою. Якщо я не помиляюся. Ґеральте! Всі очі звернені до тебе. Ти — відьмак. Що тут, до дідька, робиться? Що воно є?

— Мімік.

— Сам ти мімік, — горловим голосом сказало створіння, трясучи носом. — Я ніякий не мімік, просто допплер, а звуся я Теллічо Люннґревінк Леторт. Скорочено — Пенсток. Приятелі кажуть на мене Дуду.

— Зараз я тобі дам Дуду, сучий ти сине! — заверещав Дейнті, замахуючись на нього кулаком. — Де мої коні? Крадій!

— Панове, — нагадав корчмар, заходячи зі жбанком і набором кухлів. — Ви обіцяли, що буде спокійно.

— Ох, пиво, — зітхнув половинчик. — Але ж я зажохся, холера. І зголоднів!

— Я б також напився, — булькітливо заявив Теллічо Люннґревінк Леторт. Але на нього уваги не звернули.

— Що воно таке? — запитав корчмар, роздивляючись створіння, яке, побачивши пиво, висунуло довгого язицюру з-за обвислих тістоподібних губ. — Що воно таке, панове?

— Мімік, — повторив відьмак, не звертаючи уваги на гримасу потвори. — Зрештою, він має більше назв. Змінник, подвійняк, векслінг, бідак. Або допплер, як він назвав себе сам.

— Векслінг! — вигукнув корчмар. — Тут, у Новіграді? У моїй корчмі? Треба швиденько стражу викликати! І жерців! Головою клянуся…

— Тихо, тихо, — хекнув Дейнті Бібервельдт, поспішно виїдаючи супчик Любистка із чудом уцілілої миски. — Встигнемо ще викликати, кого треба. Але згодом. Цей от лайдак мене обікрав, я не маю наміру віддавати його тутешньому закону до того, як отримаю свою власність. Знаю я вас, новіградців, і ваших суддів. Отримав би я, може, одну десяту, не більше.

— Милосердя, — несамовито застогнав допплер. — Не віддавайте мене людям! Чи ви знаєте, що вони роблять із такими, як я?

— Ясно, що знаємо, — кивнув корчмар. — Над спійманим допплером жерці проведуть екзорцизми. А потім прив’яжуть його до стовпа й обкладуть товстим шаром глини, змішаної з тирсою, і запечуть на вогні, доки глина не затвердіє на цеглу. Принаймні так робили раніше, коли ці потвори траплялися частіше.

— Варварський звичай, воістину людський, — скривився Дейнті, відсовуючи порожню миску. — Але, може, це й справедлива кара за бандитизм і злодійство. Ну, кажи, лайдаку, де мої коні? Швидко, бо протягну тобі отой твій ніс межи ноги й застромлю в сраку. Де коні мої, питаю?

— Про… продав, — затинаючись сказав Теллічо Люннґревінк Леторт, і обвислі вуха його раптом скрутилися у кульки, що нагадували мініатюрні качанчики цвітної капусти.

— Продав! Ви чули? — аж спінився половинчик. — Продав моїх коней!

— Зрозуміло, — сказав Любисток. — У нього ж був час. Він тут уже три дні. Три дні тебе… чито пак його… бачать тут. Холера, Дейнті, чи це значить…

— Напевно, що значить! — заревів купець, тупочучи волохатими ногами. — Він пограбував мене в дорозі, за день їзди до міста! Приїхав сюди як я, розумієте? І продав моїх коней! Я його вб’ю! Задушу цими ось руками!

— Розкажіть нам, як так трапилося, пане Бібервельдте.

— Ґеральт із Рівії, якщо я не помиляюся? Відьмак?

Ґеральт підтвердив кивком.

— Чудово складається, — сказав половинчик. — Я — Дейнті Бібервельдт з Гречаної луки, фермер, коняр, купець. Називай мене Дейнті, Ґеральте.

— Розповідай, Дейнті.

— Ага… тож було так. Я і мої конюхи вели коней на продаж, на ярмарок до Диявольського броду. За день дороги до міста встали ми на останній постій. Заночували, перед тим приговоривши барильце паленки. Серед ночі я прокидаюся, чую — мало пухир у мене не розірветься, тож я зійшов з воза, і — дай, думаю, гляну за нагоди, що там поробляють коники на луці. Виходжу, туман, як зараза, раптом дивлюся — іде хтось. Хто тут? — питаю.

Він — нічого. Підхожу ближче й бачу… себе самого. Як у дзеркалі. Думаю: а от не треба було пити паленки, отрути проклятої. А той тут… бо це він був — як гепне мене по лобі! Я аж зірки побачив і п’ятами накрився. Ранком очунявся у якомусь холерному чагарнику, ґуля на лобі з огірок, довкола — ані живої душі, і від нашого обозу — ані сліду. Блукав я там цілий день, тоді, нарешті, шлях знайшов, два дні йшов, корінці жер та гриби сирі. А він… отой засратий Дудулічо, чи як там його, тимчасом поїхав у Новіград як я та продав моїх коней! Я його зараз… А тих моїх конюхів випорю, по сто різок їм пропишу по голій жопі, сліпакам клятим! Щоби власного принципала не розпізнати, щоби так з мене посміятися! Дурні, голови капустяні, пиворізи…

— Не злися на них, Дейнті, — сказав Ґеральт. — Вони й шансу не мали. Мімік копіює так докладно, що його неможливо від оригіналу відрізнити, чи то від жертви, яку він обере. Ти що, ніколи про міміків не чув?

— Чув, чув. Але вважав, що то вигадки.

— То не вигадки. Допплеру досить придивитися до жертви, щоби блискавично й безпомилково адаптуватися до потрібної структури матерії. Звертаю увагу, що це не ілюзія, а повна, точна зміна. До найменших дрібниць. Яким чином міміки це роблять — невідомо. Чародії підозрюють, що діє той самий складник крові, що й при лікантропії, але я вважаю, що це щось зовсім інше або в тисячі разів сильніше. Урешті-решт, вовкулак має лише дві — найбільше три — подоби, а допплер може змінюватися на все, що захоче, аби лише більш-менш збігалася маса тіла.

— Маса тіла?

— Ну, на мастодонта він не перетвориться. Як і на мишу.

— Розумію. А ланцюг, яким ти його зв’язав, — навіщо?

— Срібло. Для лікантропа — вбивче, для міміка, як бачиш, виключно стримує зміни. Тому він тут