Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

Допплер затиснув розклеєні вуста й лупнув на відьмака злим поглядом мутних очей, які вже втратили горіховий колір райдужок половинчика й стали жовтими.

— І добре, що сидить, наглючий сучий син, — проревів Дейнті. — Подумати тільки, він навіть зупинився тут, у «Вістрі», де я сам звик на постій ставати! Уже собі придумав, що він — це я!

Любисток похитав головою.

— Дейнті, — сказав. — Він був тобою. Я з ним тут три дні зустрічався. Він виглядав, як ти, й говорив, як ти. Він думав, як ти. А коли прийшов час платити, був скупий, як ти. А може, й іще скупішим.

— Оцим останнім я не переймаюся, — сказав половинчик, — бо, може, отримаю частину своїх грошей. Гидую до нього торкатися. Відбери в нього капшук, Любистку, і перевір, що там усередині. Має там бути чимало, якщо той конокрад і справді продав моїх коників.

— Скільки ти мав коней, Дейнті?

— Дванадцять.

— Якщо рахувати за світовими цінами, — сказав трубадур, заглядаючи в капшук, — того, що тут є, вистачить, може, на одного, якщо трапиться старий та з болячками. Якщо ж — за новіградськими цінами, то досить цього на двох чи трьох кіз.

Купець нічого не сказав, але виглядав так, наче збирався розплакатися. Теллічо Люннґревінк Леторт низько опустив носа, а нижню губу — ще нижче, після чого тихенько забулькав.

— Одним словом, — зітхнув нарешті половинчик, — пограбувало мене й розорило створіння, існування якого я вважав байками. Те, що зветься — не пощастило.

— Ані додати, ані відняти, — сказав відьмак, оглядаючи зіщуленого на табуреті допплера. — Я також був переконаний, що усіх міміків перебили вже давним-давно. Раніше, як я чув, багато з них жило в тутешніх лісах і на плоскогір’ї. Але їх здібності до мімікрії дуже непокоїли перших поселенців — і на них почали полювати. Досить результативно. Скоро вибили майже усіх.

— І це щастя, — сказав корчмар. — Тьфу-тьфу, Вічним Вогнем клянуся, краще вже дракона чи диявола, які завжди є драконом чи дияволом — і відомо, чого від них чекати. Але вовкулацтво, оті переміни й відміни, це огидна, демонічна процедура, обман і зрадницький підступ, людям на шкоду й згубу цими паскудами видуманий! Скажу вам, покличемо стражу — й у вогонь ту мерзоту!

— Ґеральте? — зацікавився Любисток. — Я був би радий почути думку спеціаліста. І справді ці міміки такі грізні й агресивні?

— Їхні можливості копіювання, — сказав відьмак, — це властивість скоріше для захисту, а не для агресії. Я не чув…

— Зараза, — урвав гнівно Дейнті, стукаючи кулаком об стіл. — Якщо биття когось по лобі й пограбування не є агресією, то я не знаю, що нею взагалі є. Припиніть мудрувати. Справа проста: на мене напали й пограбували, й не тільки набуту важкою працею маєтність, але й — власну подобу. Я бажаю сатисфакції й не заспокоюся…

— Стражу, стражу треба викликати, — сказав корчмар. — І жерців треба викликати! І спалити цього монстра, цього нелюда!

— Припиніть, господарю. — Половинчик підвів голову. — Щось ви мені набридли з цією вашою стражою. Звертаю вашу увагу, що вам отой нелюд нічого не зробив — тільки мені. А взагалі-то я й сам — нелюд.

— Що ви, пане Бібервельдте, — нервово засміявся корчмар. — Де ви, а де він. Ви ж — людина без малого, а це — монстр. Дивуюся я, пане відьмаче, що ви так спокійно сидите. Навіщо ви, вибачаюся, існуєте? Ваша ж то справа — вбивати потвор, чи як?

— Потвор, — відказав холодно Ґеральт. — Але не представників розумних рас.

— Ну, пане, — сказав корчмар. — Отут ви трохи перебрали.

— Точно, — втрутився Любисток. — Перегнув ти палку, Ґеральте, із цією розумною расою. Ти тільки глянь на нього.

Теллічо Люннґревінк Леторт і справді не нагадував у цю мить представника мислячої раси. Нагадував він лялечку, зліплену з грязюки й борошна, яка дивилася на відьмака благальним поглядом каламутних жовтих очей. Як і шморгання, що його видавав носом, який вже майже діставав до столу, не пасувало представнику розумної раси.

— Досить цієї балаканини! — гукнув раптом Дейнті Бібервельдт. — Нема про що дискутувати! Одне, що важливе, — це мої коні й моя втрата! Чуєш, маслюк холерний? Кому ти продав моїх коників? Що ти зробив із грошима? Кажи зараз же, бо я тебе скопаю, стовчу й шкіру обдеру!

Дечка, відчиняючи двері, встромила до алькова лляну голівку.

— Гості в корчмі, батьку, — прошепотіла. — Мулярі з будівництва й інші. Я їх обслугую, але ви так голосно не кричіть, бо ті починають на альков поглядати.

— В ім’я Вічного Вогню! — перелякався корчмар, дивлячись на розталого допплера. — Якщо хтось сюди загляне і його побачить… ой, буде лихо! Якщо ми не кличемо стражу, то… пане відьмаче! Якщо це справді векслінг, то скажіть йому, нехай перекинеться у когось пристойного, щоб не помітили його. Поки що.

— І справді, — сказав Дейнті. — Нехай він на щось перекинеться, Ґеральте.

— На кого? — забулькотів раптом допплер. — Я можу набути подоби, до якої докладно придивлюся. Тож у кого з вас я повинен перекинутися?

— Не в мене, — швиденько сказав корчмар.

— І не в мене, — відкараскався Любисток. — Зрештою, це аж ніяк не був би камуфляж. Усі мене знають, тож два Любистки за одним столом викликали б більшу сенсацію, аніж цей отут, у власній подобі.

— Зі мною було б так само, — посміхнувся Ґеральт. — Залишаєшся ти, Дейнті. І воно на краще. Не ображайся, але ти сам знаєш, що люди майже не відрізняють одного половинчика від іншого.

Купець довго не роздумував.

— Добре, — сказав. — Хай так. Зніми з нього ланцюги, відьмаче. Ну, давай, змінюйся на мене, розумна расо.

Допплер, щойно зняли ланцюга, розтер тістоподібні лапи, помацав ніс і витріщив баньки на половинчика. Обвисла шкіра обличчя стягнулася і набула кольорів. Ніс скоротився і втягнувся із глухим цмоканням, на лисому черепі виросло кучеряве волосся. Дейнті вибалушив очі, корчмар роззявив рота в німому здивуванні, Любисток зітхнув і застогнав.

Останнім, що змінилося, був колір очей. Дейнті Бібервельдт Другий відкашлявся, потягнувся через стіл, схопив кухоль Дейнті Бібервельдта Першого й жадібно присмоктався до нього.

— Бути не може, бути не може, — тихо сказав Любисток. — Тільки гляньте, як скопіював. Не відрізнити. Все-всеньке. Цього разу навіть пухирі від комарів і плями на штанях… Саме так, на штанях! Ґеральте, цього навіть чародії не зуміють! Помацай, це ж справжня вовна, це ніяка не ілюзія! Неймовірно! Як він це робить?

— Того ніхто не знає, — пробурмотів відьмак. — Як і сам він. Я говорив, що він має абсолютну здібність довільної зміни структури матерії,