Читати книгу - "Століття Якова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Через вісім місяців після прибуття до Загорян Зося Мех, уроджена М’ялковська, народила доньку. За її наполяганням, хоч священик пропонував за святцями інше ім’я, маленьку нарекли Параскевою.
– У нас буде дві Параскеви, матусю, – сказала вона до свекрухи. – А дві Параскеви, я десь читала – на щастя.
Свекруха засяяла. Яків усміхнувся.
Пологи, звісно, приймала бабка-повивальниця у цій же хаті. Зося кричала і в забутті лаялася по-польськи.
Коли їй показали донечку, дали маленьку істоту до рук, Зося вдруге перенесла щось схоже на видіння. їй раптом здалося, що до скромної оселі, освіченої скіпками, вставленими у горщик, залетів великий птах. Тільки цього разу білий. Ні, маленька біла пташка. З казки, що їй колись розповідала мама.
Вона притулила крихітне створіння до грудей і раптом відчула, як по щоці котиться сльоза. А звідкись, з якоїсь незнаної глибини, наче з-за вікна, за яким шумів весняний дощ, чи з самого космосу, у її голові з’явилися слова, що вона пам’ятала ще з гімназії, рядки, польські, звісно, «Молитви» Ципріяна Норвіда, які вона не забула:
До мене промовляв ти, Пане Боже,
Всім тим, що є, і всім, що бути може,
Темнотами, світаннями, рукою
Підтримки в боротьбі зі світом, грою
Тих розкошів, що дужчі сяйнотою
За сьоме небо – це на поглум схоже –
І найсолодшим твоїм даром, Пане,
Сльозою співчуття в скорботнім оці,
Сльозою, що, мов небо осіянне,
Виблискує в блакитнім оболоці...[14]
– Що вона шепче? – затривожилася Параска. – Може, їй зле?
– Вона, певно, молиться по-свему, – сказала повивальниця. – Хай, не заважєй...
7
Вже на першому році Зосиного життя у селі її запросив до себе солтис, Пьотр Гура. То був суворий, владний чоловік, котрий не вельми ладнав з місцевими селянами. Частково тому, що надто точно вимагав дотримувати букви закону і немилосердно карав зловлених на браконьєрстві чи навіть хуліганстві. Частково тому, що вважав: геть усі мешканці ввіреного села мають говорити по-польськи, раз уже є громадянами Жечі Посполитої.
Між ними відбулася розмова приблизно такого змісту. Звісно, польською.
Солтис: Заходьте, прошу пані. Давно хотів з вами зустрітись. Сідайте, будь ласка.
Зося: Дякую.
Солтис (після паузи): Я хотів би з вами поспілкуватися, але не лише... Вибачте, що скажу... Я навів про вас деякі довідки... Самі розумієте, службовий обов’язок і таке інше.
Зося: Сподіваюсь, я благонадійна.
Солтис: О, так, пані М’ялковська.
Зося: Пані Мех.
Солтис: Так-так, прошу вибачення.
Зося: Отже, ви справді навели довідки...
Солтис: Так, і знаю, що ви з гарної і давньої шляхетської родини. Більше того...
Зося: Більше того...
Солтис: Ви були нареченою графа Собєського і мали ввійти до однієї з кращих, найбагатших і найродовитіших сімей Речі Посполитої.
Зося: У вас справді дуже вичерпна і достовірна інформація.
Солтис: Я не хотів вас образити, шановна пані. Але я не здатен збагнути, чому ви зробили вибір на користь... на користь... Чому ви вибрали...
Зося: Простого селянина, поліщука, по-вашому – хама.
Солтис: Я не хотів таке сказати. Ваш чоловік є польським громадянином. І все ж...
Зося: Я не хочу вам казати про кохання, пане солтис, ні про щось інше...
Солтис: Гадаєте, я не зрозумію?
Зося: Я й сама не все розумію. Колись я читала, пане солтис, що світ цей народився з маленького зернятка. Не хвилюйтеся – я читала і шаную Біблію. Більше того, знайома з деякими фізичними теоріями про походження Всесвіту... Народження його внаслідок різних процесів і таке інше. Але от яка річ, пане солтис. Те зернятко, як я прочитала, з далекого, вельми далекого, іншого світу принесла на землю маленька біла пташка. Коли вона принесла його і зрозуміла, що тут народиться життя, і водночас збагнула, що назад, на свою планету, не зможе долетіти, бо надто багато сил витратила на шлях сюди, вона злетіла вгору і заспівала. То була пісня суму й болю і водночас пісня радості і щастя. Кажуть, що цю пісню можна почути досі. І хто її почує – той буде щасливим, носячи в серці таємницю свого особистого щастя.
Солтис: Ви хочете сказати...
Зося: Я почула спів цієї пташки, пане Пьотре. Ось і все. Саме тому я приїхала сюди. Що скажете?
Солтис: Безумовно, красиво. Навіть дуже. І все ж...
Солтис запропонував Зосі роботу у гмінному керунку: діловодом, бухгалтером, а хочете, пані, – вчителькою у місцевій школі. Зося відмовилася. Сказала, що хоче присвятити життя роботі при землі й вихованню майбутніх дітей. Вона вже вагітна, а тому навряд чи змогла б продуктивно працювати.
Солтис провів її до дверей чого не дозволяв собі з жодним місцевим мешканцем, навіть з найбагатшими.
Зося вийшла надвір. їй хотілося плакати, і воднораз було легко на душі.
То було взимку. Рипів сніг під її валянками. Пливли в небі важкі сірі хмари. От-от мав знову піти сніг, а то й початися завірюха.
Зося вирішила завернути на пошту, за яку правила маленька кімната при управлінні. Вона не помилилася – її чекав лист. Як виявилося, чекав уже два дні. Лист був від матері, бо, крім матінки, ніхто й не знав, де зараз вона мешкає.
Лист був відповіддю на листа, якого відправила місяць тому. Зося розірвала конверта, дістала чималий білий аркуш і прочитала одне-єдине речення: «Nasza corka Zofia nie żyje»[15]. Вона, очевидно, пополотніла, бо дівчина з пошти, що вручила їй листа, запитала, чи не треба подати води.
– Нє, дзенькую, – сказала Зося і вийшла з поштової кімнатки.
8
Вони так і лишилися жити в тій хаті. Коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Століття Якова», після закриття браузера.