Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Смарагд 📚 - Українською

Читати книгу - "Смарагд"

414
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смарагд" автора Валентина Миколаївна Мастерова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 69
Перейти на сторінку:
коли збирався в дорогу, десь жевріло, що увійде в цей храм — і всі питання розв’яжуться самі собою. Не надіявся на везіння, та все ж думав, що місце сторожа тут знайдеться. «Нічого, завтра прийду, — заспокоював сам себе. — Переночую десь і знову прийду».

Поїв, загорнув рештки їжі в рушник і поклав до чемоданчика. Хотів поблукати містом, але відчув утому. Тіло вимагало спочинку, тільки їхати не було до кого, а хоч би й було, він посоромився б турбувати, тому сів у тролейбус і поїхав на вокзал.

Спекотний будень не зменшив потоку пасажирів: вони штовхалися на платформах, сиділи й лежали на лавах на території вокзалу і в самому приміщенні. Данило піднявся на другий поверх, почекав, поки звільниться місце, і сів. Деякий час дивився на людей, що снували сюди-туди, потім заплющив очі.

Думалося про домівку. Згадав останню розмову з Марелею. Вітько не відмовляв його від поїздки, але й не схвалював. Розумів, що Данило повинен знайти своє місце в житті, але ж не треба було зриватися з дому так швидко. Невідомість — завжди випробовування. Волів би стати чимось у пригоді товаришу, але не знав чим. Тільки попросив:

— Озивайся, коли що. Воно, знаєш, серед чужих людей — не коло мами. А хоч і добре влаштуєшся, приїжджай у село, як-не-як, тут усі свої.

За день до від’їзду пішов на вулицю, де жила Мирослава. Дурив себе, що не стріне дівчину, бо ж та у місті, а коли зустрів, розгубився. Мирослава, у ситцевому платтячку і стареньких черевиках, виганяла качок до води. І такою рідною вона йому здалася, наче зринула із самого серця, де й була завжди. Це ж він її вимріяв, вимолив у неба, випросив у смерті.

— Привіт. — Мирослава побачила Даня, і дівоче обличчя спалахнуло. Зупинилася, чекаючи, що й він зупиниться, заговорить. Але той вимовив: «Здрастуй», — і швидко проминув дівчину. Не обертаючись, пішов. Ох, як боляче давався кожен крок стежиною, на якій залишалося його щастя у ситцевому платтячку.

Задрімав і ніби крізь туман відчув, що хтось зовсім близько нахилився до нього й чужа рука порпається в кишені. Ухопив ту руку, стиснув і розплющив очі — йому в обличчя «дивилося» сталеве лезо «фінки».

— Тільки писнеш — і ти мрець, — почув погрозливе над самим вухом.

Данило й сам не зрозумів, яка сила підкинула його, — збоку здалося, що юнак упав на лезо. Та за секунду злодій лежав на підлозі, а «фінка» відлетіла під сидіння навпроти. Але наступної миті в Даня потемніло в очах від сильного удару іншого бандита. Почув крик у залі й побачив перед собою скривлене від люті молоде обличчя.

Не розумів, чому скрутили руки і, штовхаючи, змушували йти до дверей. Сам іти він не міг. Помучившись, двоє міліціонерів підхопили його і стягли по східцях із другого поверху. Почув услід: «Босяка піймали, по чужих кишенях, падлюка, лазив». Здивувався, бо нікого поруч не було. У машині йому наділи ще й наручники.

— Чого це? — рвонувся Данило. — Ви що?

— Сядь, — «заспокоїв» його ліктем у сонячне сплетіння один із міліціонерів.

Данило смикнувся від різкого болю і, не тямлячи себе, закричав:

— Гади! Душмани! За що мене? За що?

— Заспокойся, — стиснув за плече міліціонер, який сидів із другого боку. — Чуєш, хлопче, заспокойся.

Біля відділку машина спинилася.

— Вилазь, — сержант, що його вдарив, першим вийшов із машини. — І без фокусів.

— Я не вилізу — я не можу! — знову закричав Данило. — Де моя палиця? Звільніть руки, гади!

— Що? Що ти городиш — артист? — сержант нагнувся у машину і смикнув Данила за комір. — Вилазь, кажу.

Данило упав обличчям на сидіння і застогнав.

— Ні, ну що за гнида така, — розлютився сержант.

— Почекай, — зупинив напарника інший міліціонер, коли той знову хотів ударити. — Може, він і справді не прикидається.

— Тоді ти за нього й відповідай! Подивись, яка у сволоти пика! — сержант демонстративно відступив.

— Я бачив палицю на вокзалі, може, то його, — другий міліціонер теж вийшов із машини. — Піднімайся, — узяв Данила за плечі, допоміг сісти. — Сам зможеш вилізти?

— Спробую, — крізь зуби процідив той, — але спочатку зніми з мене наручники. Не бійся — не втечу.

Збоку здавалося, що до відділку ведуть п’яного, — Данило йшов, обнявши міліціонерів за плечі, як ходив у госпіталі, тільки тоді опирався на тих, хто міг не тільки підставити плечі, а й затулити своїми грудьми від кулі. Ці ж були іншими, і несподівано Дань відчув те, чого не міг зрозуміти в Афганістані, коли свої убивали своїх, — йому теж хотілося убити сержанта.

У кімнаті з ґратами обхопив голову руками й застогнав, намагаючись заглушити в собі таке гостре бажання убивати. А потім зареготав: «Скільки уже мерців на моєму рахунку? Добре… добре, що ніхто не рахував».

— Тобі смішно? — непоспіхом зайшов середнього зросту капітан, іще молодий, але уже з сивими скронями. — Мої хлопці сильно розсмішили?

— Розсмішили… — Данилове обличчя скривилося — дошкуляв біль у хребті, що відгукувався в усіх кінцівках. — Коли б у мене був автомат, я б їх теж «розсмішив».

Капітан сів за стіл, підсунув до себе папери й підняв на Данила очі:

— За ці слова можеш опинитися надовго там, де небо в клітинку. Раджу: менше балакай — менше заробиш, краще говори по суті — що робив на вокзалі?

— Спав, — Данило зневажливо глянув на капітана. — Впіймали бандита, готуйте дірочки для орденів.

— Я ж сказав — менше балакай… — обличчя офіцера посуворішало. — Давай документи.

— Нема, — розвів руками Данило й засміявся, — вони в чемоданчику.

— Якому чемоданчику? — капітан уже не стримував роздратування. — Ти що — зі мною граєшся?

— Ні, громадянине начальнику, не граюся, — голос юнака став серйозним, із нотками внутрішнього болю. — Усі документи в чемоданчику, який у мене вкрали на вокзалі.

— Так-так, украли, значить, — тепер уже посміхнувся капітан. — Тоді будемо оформляти протокол затримання. — Взяв із пластмасового стаканчика ручку, підсунув ближче папір. — Прізвище, ім’я, по батькові?

— Туманич Данило Григорович, — по-військовому чітко відповів затриманий.

— Рік і місце народження?

Дань швидко назвав.

— Національність?

— Українець.

— Що? — засміявся капітан. — Ну й жартівник. Ти такий українець, як я татарин. У тебе ж на мордяці написано — циган.

— А що в мене іще написано, начальнику? — Данило нарочито випустив слово «громадянине». — Може, ви прочитаєте і не будете мучити. Прочитаєте?

Капітан не відвів погляду, коли затриманий уважно глянув йому в обличчя, потім кілька разів хитнув головою.

— Добре, — підвівся з-за столу, підійшов до дверей, відчинив і комусь гукнув у коридор: — Столяренко! Черговий, ану терміново знайди мені Столяренка і його напарника!

1 ... 33 34 35 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смарагд"