Читати книгу - "Таргани"

Вона із цікавістю розглядала його.

— Мені хочеться пити, — раптово вимовила вона. — Якщо ви пригостите мене, то можете потім провести до дверей.

Харрі знайшов адресу Мольнесів у щоденнику від «Спа-ребанкен Нор», такі він регулярно отримував у подарунок від батька на кожне Різдво. Дивлячись у свої записи, він спробував порозумітися з таксистом.

— Припиніть, — вставила вона. — Я буду вимагати відвезти нас у «Рівер-Гарден», і він подумає, що ви просто намагаєтеся допомогти мені. Ви що, хочете скандалу?

Харрі торкнув водія за плече, Руна одразу вискнула, так що той різко загальмував, і Харрі стукнувся головою об стелю. Водій обернувся до пасажирів, і Харрі, бачачи, що Руна знову готується заверещати, запобігливо підняв руки вгору.

— Гаразд. Тоді куди? Патпонг нам по дорозі.

— Що, Патпонг? — І вона закотила очі. — Ви дійсно старий. Туди ходять тільки розпусні дідки й туристи. Ні, поїдемо на Сіам-сквер.

І вона обмінялася з таксистом кількома фразами, як здалося Харрі, бездоганною тайською.

— У вас є подружка? — запитала вона. Тепер перед нею на столику стояло пиво, яке вона замовила, погрожуючи новою сценою.

Вони сиділи у великому барі на відкритому повітрі, вгорі на широких сходах, де розташувалися молоді люди, студенти, як припустив Харрі, що видивлялися на пропливаючий мимо транспорт й одне на одного. Руна кинула підозрілий погляд на апельсиновий сік, замовлений Харрі, але, мабуть, у неї в родині утримання від алкоголю було звичайною справою. А може, саме навпаки. Харрі смутно припускав, що в сімействі Мольнесів дотримувалися далеко не всіх правил партійної моралі.

— Немає, — відповів їй Харрі й додав: — Якого дідька мене завжди питають про це?

— Навіть так? — Вона радісно підстрибнула на стільці. — І напевно про це питають в основному дівчата?

Він засміявся.

— Може, ви маєте намір мене спантеличити? Краще розкажіть про ваших бойфрендів.

— Про яких саме? — Її ліва рука лежала на колінах, а правою вона піднімала кухоль із пивом. На губах її заграла усмішка, вона закинула голову, продовжуючи дивитися йому прямо в очі. — Я не незаймана, якщо ти це маєш на увазі.

Харрі ледве не виплюнув апельсиновий сік на столик.

— А з якого дива мені нею бути? — запитала вона, підносячи кухоль до губ.

Дійсно, з якого дива, подумав Харрі, дивлячись, як здригнулося її горло, коли вона ковтнула пива. І згадав слова Єнса Брекке про кадик, що його хірурги, як правило, прибрати не можуть.

— Ти шокований? — сказала вона раптом серйозним тоном, поставивши кухоль на стіл.

— З якого дива? — Слова його пролунали як луна, і він поспішив додати: — Я й сам дебютував приблизно у твоєму віці.

— Так, але не в тринадцять років, — заперечила вона.

Харрі вдихнув, задумався, а потім повільно випустив повітря через зуби. Цю тему треба негайно перевірити.

— Он як? А скільки ж було йому?

— А це секрет. — Обличчя її набуло колишнього задерикуватого виразу. — Розкажи краще, чому в тебе нема подружки.

У якусь мить йому схотілося розповісти все як є, щоб подивитися, як він сам витримає шокову терапію. Розповісти, що обидві жінки, яких він справді кохав, загинули. Одна з власної волі, інша — від руки вбивці.

— Це довга історія, — вимовив він нарешті. — Я втратив їх.

— їх? Так їх було кілька? Може, саме тому так і трапилося, раз ти розривався між ними?

Харрі чув у її сміху дитячий запал. І не зміг змусити себе запитати, що за відносини в неї з Єнсом Брекке.

— Та ні, — відповів він. — Напевно, я просто за ними не вглядів.

— У тебе серйозний вигляд.

— Шкода.

Обоє замовкли. Вона смикала етикетку на пивній пляшці. Поглядала на Харрі. Немов роздумувала, чи зробити їй наступний крок. Етикетка відірвалася.

— Ходімо, — нарешті сказала вона, — я покажу тобі дещо.

Вони спустилися вниз сходами, пробираючись між студентами, пройшли по тротуару й піднялися на вузький пішохідний міст, перекинутий через широкий проспект. Посередині моста вони зупинилися.

— Поглянь, — сказала вона йому. — Хіба не красиво!

Він глянув на машини, що летіли їм назустріч і геть від них. Проспект простягався, скільки око сягає, і вогники машин, мотоциклів і туктуків зливалися вдалині в суцільну жовту смугу, схожу на потік лави.

— Нагадує змію, що в’ється, із світним візерунком на спині, тобі не здається? — Руна перегнулася через поруччя. — Мене от що дивує? Я знаю, у цьому місті знайдуться люди, готові з радістю вбити за ті жалюгідні копійки, що лежать зараз у мене в гаманці. І разом із тим мені ніколи не буває тут страшно. У Норвегії ми по вихідних завжди їздили в гори, на дачу, і я із закритими очима могла ходити по цій самій дачі й усіх довколишніх стежках. А на канікули ми вирушали в Ерсту, де всі знали одне одного, і місцева газета повідомляла про дрібну крадіжку в магазині як про сенсацію. І все-таки саме тут, а не там, я почуваю себе найнадійніше. Тут, де так багато людей і я нікого з них не знаю. Хіба це не дивно?

Харрі не знав, що їй відповісти.

— Якби в мене був вибір, я хотіла б прожити тут усе життя, що залишилося. І тоді я приходила б на цей міст, хоча б раз на тиждень, і просто стояла б на ньому й дивилася вниз.

— Дивилася б на дорожній рух?

— Так. Я люблю дорожній рух.

Раптово вона повернулася до нього. Очі її заблищали.

— А ти не любиш?

Харрі похитав головою. Вона знову відвернулася, дивлячись на автотрасу.

— Шкода. Угадай, скільки зараз машин їде по дорогах Бангкока? Три мільйони. Щодня додається тисяча машин. Автомобіліст у Бангкоку щодня проводить у своїй машині в середньому дві-три години. Ти що-небудь чув про «Комфорт-100»? їх можна купити на бензоколонках, це такі пакетики, куди можна помочитися, якщо застряг у пробці. Як ти гадаєш, в ескімосів є слово для позначення автомобільного затору? Або в маорі?

Харрі знизав плечима.

— Подумати тільки, скільки вони втратили, — сказала вона. — Ті, хто живе в місцях, де небагато людей. Підніми руки…

Вона схопила його руку й підняла вгору:

— Ти відчуваєш? Відчуваєш вібрацію? Це енергія людей, що нас оточують. Вона наповнює повітря. Коли ти будеш помирати й вирішиш, що ніщо тобі більше не допоможе, просто вийди на вулицю, витягни руки і впусти цю енергію в себе, і ти знайдеш вічне життя. Правда!

Очі її сяяли, обличчя ожило, і вона пригорнула руку Харрі до своєї щоки.

— Я відчуваю,