Читати книгу - "Дівчина у потягу"

— Вам уже слід йти, — рішуче сказав він. — Невдовзі приїде моя теща, вона не дасть мені спокою цілу годину, навіть дві. — На порозі, коли я вже йшла, він затримав мене за руку.

— Ми раніше ніде не зустрічалися? — поцікавився він.

На мить мені закортіло сказати: «Можливо. Ви, мабуть, бачили мене у поліцейському відділку або на вулиці. Я блукала тут суботнього вечора». — Похитала головою.

— Ні, гадаю, що ні.

Щосили поспіхом покрокувала до вокзалу. На півдорозі обернулася. Він і досі стояв на порозі й дивився мені вслід.

Вечір

Я мов одержима перевіряла електронну поштову скриньку — жодного повідомлення від Тома. Наскільки ліпшим було життя ревнивих п’яниць до виникнення електронної пошти, повідомлень та мобільних телефонів — до всіх цих електронних пристроїв та слідів, що вони залишають.

Сьогодні в газетах про Меґан майже нічого не згадували. Життя триває, тож перші шпальти присвятили кризі в Туреччині, чотирирічній дівчинці з Вігана, яку покусали собаки, принизливому програшу англійської футбольної команди команді з Чорногорії. Про Меґан забули, а вона тільки-но тиждень як зникла.

Кеті запросила мене на обід. Вона не знала, чим себе зайняти, оскільки Демієн поїхав навідати матір в Бірмінгем. А її не запросив. Вони майже два роки зустрічаються, а Кеті досі не познайомилася з його матір’ю. Ми завітала до ресторану, який я ненавиджу — до «Жирафа» на Гай-стрит. Влаштувалися в самій середині залу, сповненого криками малюків, яким ще й п’яти років не виповнилося, і Кеті почала розпитувати мене, як у мене справи. Поцікавилася, де я була вчора ввечері.

— Ти з кимось познайомилася? — спитала вона, і очі її засвітилися надією. Було насправді дуже зворушливо.

Я ледь не відповіла «так», остільки то була правда, однак збрехати виявилося легше. Відповіла, що була у Вітні на зустрічі анонімних алкоголіків.

— Боже! — зніяковіла вона, втупивши очі у свій грецький салат. — А мені здалося, ти трохи хильнула. У п’ятницю.

— Так. Кидати пиячити — завдання непросте, Кеті. Не все так гладко, — зізнаюся я, відчуваючи себе жахливо: вона щиро занепокоєна тим, чи твереза я. — Але я роблю все можливе.

— Якщо тобі потрібна моя допомога… ну, ти мене розумієш… піти з тобою…

— Не зараз, — відповіла я. — Усе одно дякую.

— Знаєш, ми могли б чимось зайнятися разом. Наприклад походити до спортзали? — запропонувала вона.

Я сміюся, однак розумію, що вона не жартує, і обіцяю подумати.

Вона щойно пішла — зателефонував Демієн, він повернувся від мами, тож Кеті поїхала до нього. Хотілося їй сказати: навіщо ти квапливо кидаєшся до нього, тільки-но він телефонує? Не мені, відверто кажучи, давати поради щодо стосунків — взагалі будь-які поради, коли на те пішло — хай там як, кортить випити. (Я розмірковувала над цим відтоді, як ми влаштувалася в «Жирафі» й прищуватий офіціант запропонував келих вина, а Кеті рішуче відповіла: «Ні, дякуємо»). Я проводжаю Кеті, шкіра починає застережливо свербіти і відкидаю слушні думки («Не роби цього, ти гарно справляєшся!») Я саме взуваюся, щоб завітати до крамниці, де торгують спиртним, як дзвонить телефон. Том. Має бути Том. Я хапаю телефон із сумки, дивлюся на екран, серце глухо калатає, немов барабан.

— Привіт. — Мовчання, тож я запитую. — Усе гаразд?

Після невеличкої паузи відповідає Скотт:

— Так, усе добре. Зі мною все гаразд. Я лише телефоную подякувати вам… за вчорашнє. За те, що знайшли час мені все повідомити.

— Пусте. Не варто було…

— Я вас відволікаю?

— Ні, усе гаразд. — На тому кінці лінії повисає тиша, і я ще раз повторюю: — Усе гаразд. Ви… щось трапилося? Ви були в поліції?

— Сьогодні вдень завітала поліціянтка, яка займається зв’язками з родичами, — відповідає він. Моє серце закалатало гучніше. — Детектив Райлі. Я розповів їй про Камаля Абдика. Підказав, що має сенс із ним поспілкуватися.

— Ви розповіли їй… розказали, що спілкувалися зі мною? — В роті посохло.

— Ні, не розказував. Гадав, що… можливо… не знаю. Вирішив, краще самому згадати його ім’я. Сказав… хоча це неправда, знаю… проте я сказав, що намагався пригадати щось важливе й подумав, що поліції слід поспілкуватися з її психотерапевтом. Зізнався, що мене непокоять їхні відносини в минулому.

Я знову можу дихати.

- І що відповіла Райлі? — цікавлюся я.

— Сказала, що вони вже з ним спілкувалися, але ще раз опитають. Поставила безліч питань, чому я не пригадав про нього раніше. Вона… не знаю. Я їй не довіряю. Вона б мала бути на моєму боці, але мені весь час здається, що вона пхає свого носа в чужі справи, намагаючись мене підловити.

Як не смішно, але мені приємно, що вона йому також не сподобалася; ще одна спільна наша риса, ще одна нитка, яка нас пов’язує.

— Я лише хотів вам подякувати. За те, що завітали. Це було, чесно кажучи… звучить дивно, проте було приємно розмовляти з людиною, яка… зі сторонньою людиною. Мені здалося, що я міг міркувати більш раціонально. Після того як ви пішли, я почав пригадувати про їхнє знайомство — Абдика та Меґан, я маю на увазі, - про те, як вона поводилася, коли поверталася після сеансу. З’явилася в ній якась… якась легкість. — Він голосно зітхає. — Не знаю. Можливо, я просто все вигадую.

У мене виникає знайоме вчорашнє відчуття — що він уже розмовляє не зі мною, а просто розмовляє. Я стала для нього такою собі «жилеткою». Я навіть радію, що стала йому в пригоді.

— Я знову цілий день перебирав речі Меґан, — зізнається він. — Уже обшукав нашу спальню, увесь будинок разів шість, щось шукав, якусь підказку, яка б мені натякнула, де вона може бути. Можливо, якісь його сліди. Нічого. Ні листів електронною поштою, ні звичайних листів — нічого. Я розмірковував над тим, щоб самому йому зателефонувати, проте кабінет його сьогодні закрито, а номер мобільного не можу знайти.

- І ви вважаєте це слушною думкою, так? — цікавлюся я. — Я маю на увазі, можливо, краще залишити цю справу поліції? — Не хочу промовляти це вголос, однак ми обоє вважаємо одне й те саме: він небезпечний. Або, принаймні, він може бути небезпечним.

— Не знаю, відверто кажу: не знаю. — У його голосі такий відчай — чути боляче, але я нічим не можу зарадити. Чую його дихання на тому кінці лінії: переривчасте, прискорене, ніби він наляканий. Хочу спитати, чи все з ним гаразд, проте не можу: моє запитання пролунає недоречно, зухвало.

— Бачив сьогодні вашого колишнього чоловіка, — промовляє він, а я відчуваю, як ворушиться волосся в мене на руках.

— То й що?

— Я вийшов