Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

— Ти не зможеш.

— Що саме?

— Загубити ручку, — пояснив кентавр. — Вона зачаклована і завжди буде знову опинятися у твоїй кишені. Спробуй.

Закинувши ручку якомога далі пагорбом униз, я став уважно стежити за тим, що буде далі.

— Це забирає трохи часу, — попередив Хірон. — Ану, тепер перевір.

Природно, ручка була на місці.

— Справді, чудово, — погодився я. — Ну, а якщо хтось із смертних побачить, що я дістаю меча?

— Туман — могутня річ, Персі, — посміхнувся Хірон.

— Туман?

— Так. Прочитай «Іліаду». Там багато згадується про це. Кожного разу, коли божественні чи інфернальні сили контактують зі смертним світом, вони навівають туман, який затьмарює розум людей. Як напівкровка ти будеш бачити все насправді, але люди будуть тлумачити побачене неправильно. Утім, цікаво, що люди готові піти на будь-які хитрощі, щоб довести, ніби їхня версія правильна.

Я запхав Анаклузмоса назад до кишені.

Уперше я по-справжньому відчув, що вирушаю на пошуки. Я насправді залишав Пагорб напівкровок. Я вирушав на захід самостійно, без дорослих, без певного плану, навіть без мобільника. (Хірон сказав, що монстри відстежують стільникові телефони: якщо ми візьмемо з собою хоча б один, то це буде для них, наче сигнальна ракета.) Отже, найбільш могутньою зброєю для того, щоб битися з монстрами й досягти царства мертвих, залишався мій меч.

— Хіроне, — нерішуче озвався я. — Якщо ви кажете, що боги безсмертні… то це означає, що був час до них?

— Якщо точніше, то це чотири століття, що минуло до них. Час титанів припав на четверте століття, яке іноді називають золотим, а це кричуща несправедливість. П’яте століття — період західної цивілізації та панування Зевса.

— То що ж було… до богів?

Хірон скривився.

— Навіть я недостатньо старий, щоб знати про це, дитинко, але я знаю, що це був час пітьми, коли смертні були ще дикі. Кронос, володар титанів, назвав своє царювання Золотим століттям, оскільки люди жили у невіданні, не володіючи знаннями. Але це була лише пропаганда. Цар титанів вважав, що ваш рід здатний лише випивати, закусювати й розважатися дешевими видовищами. Під час раннього періоду царювання Зевса добрий титан Прометей здобув для людей вогонь, щоб ваш рід міг розвиватися, але Прометея затаврували, як бунтівника й заколотника. Як ти, можливо, пригадуєш, Зевс суворо покарав його. Утім, врешті-решт боги змилостивилися щодо людей, і постала західна цивілізація.

— Але тепер боги не можуть померти. Себто, поки жива західна цивілізація, вони також будуть жити. Отже, якщо навіть у мене нічого не вийде, не станеться нічого настільки поганого, щоби все полетіло шкереберть?

— Ніхто не знає, скільки триватиме епоха Заходу, Персі, — меланхолійно всміхнувся Хірон. — Так, боги безсмертні. Але такими самими були титани. Вони існують досі, будучи зачинені в темницях, позбавлені влади й змушені як покарання терпіти нескінченні муки, але залишаючись живими. Навіть дуже живими. Можливо, богині Долі не схочуть, щоб боги коли-небудь пережили щось подібне, і всі ми повернулись у морок і хаос минулого. Єдине, що ми можемо, дитинко, — іти за своїм призначенням.

— За своїм призначенням… якби знати, у чому воно полягає.

— Розслабся, — порадив Хірон. — Зберігай ясність думок. І пам’ятай: можливо, саме тобі судилося відвернути найбільшу війну за всю історію людства.

— Розслабитись… — скривився я. — Та я взагалі не напружуюсь.

Діставшись підніжжя пагорбу, я озирнувся. Хірон стояв під сосною — Талією, дочкою Зевса, — випроставшись на весь свій чималий зріст і високо скинувши лук на знак вітання. Звичайний прощальний жест після літніх канікул від звичайнісінького кентавра.

Аргус вивіз нас із сільської місцевості й доставив на західний край Лонг-Айленду. Дивно було знову опинитися на шосе: Аннабет і Гровер сиділи поруч зі мною, як звичайні попутники. Після двох тижнів на Пагорбі напівкровок реальний світ здавався чимось фантастичним. Я спіймав себе на тому, що як дикун витріщаюсь на «макдоналдси», на хлопців, що сидять на задньому сидінні батьківського авто, на придорожні щити й торгівельні центри.

— Поки все добре, — сказав я Аннабет. — Ось вже десяток миль проїхали, і жодного монстра.

Вона відповіла мені роздратованим поглядом.

— У тебе риб’ячі мізки. Такі слова не доведуть до добра.

— Нагадай, а то я забув: через що ти мене терпіти не можеш?

— Неправда.

— Ти мене за дурня маєш?

— Слухай, хіба нам обов’язково бути в злагоді? — Вона заходилася м’яти свою кепку-невидимку в руках. — Наші батьки — суперники.

— Чому?

— Ох, і надокучливий, — зітхнула Аннабет. — Якось одного разу мама заскочила Посейдона з подружкою в храмі Афіни — більшої неповаги годі уявити. Наступного разу Афіна та Посейдон змагалися, кому з них бути покровителем Афін. Як подарунок твій тато відкрив якесь там джерело солоної води, а моя мама виростила оливкове дерево. Люди побачили, що її дарунок кращий, тож назвали місто на її честь.

— Мабуть, просто через те, що вони полюбляли маслини.

— Відчепись.

— Ось якби вона винайшла піцу — це я розумію!

— Сказала — відчепись!

Аргус на передньому сидінні посміхався. Він нічого не сказав, але блакитне око на потилиці підморгнуло мені.

Рух транспорту в Квінсі став повільніший. До того часу, як ми дісталися Манхеттену, сонце вже сідало, розпочався дощик.

Аргус висадив нас на автобусній зупинці у Верхньому Іст-Сайді, неподалік квартири, де мама колись мешкала з Гейбом. До поштової скриньки була прикріплена листівка з моєю фотографією і написом: «Ти бачив цього хлопця?»

Я зідрав листівку, перш ніж Гровер з Аннабет встигли її помітити.

Аргус вивантажив наші речі, пересвідчився, що ми придбали квитки на автобус, і поїхав; коли він від’їздив, одне око на його руці розплющилось, щоб простежити за нами.

Я подумав про те, наскільки близько звідси моя стара квартира. У цей час мама зазвичай поверталася додому з кондитерської. Смердюк Гейб зараз, мабуть, сидить у себе, грає в покер, і йому глибоко плювати на те, де вона і що з нею.

Гровер начепив рюкзак. Він перехопив мій погляд і подивився в той самий бік.

— Хочеш знати, чому вона вийшла за нього, Персі?

— Ти що, мої думки читаєш? — зиркнув я на нього.

— Лише твої почуття, — знизав плечима Гровер. — Я забув тобі сказати, що сатири це вміють. Адже ти згадав про маму та вітчима?

Я кивнув, замислившись над тим, що ще Гровер забув сказати мені.

— Твоя мама вийшла заміж за Гейба саме через тебе, — мовив Гровер. — Ось ти називаєш його Смердюком, а сам нічого не розумієш. У хлопця така аура!.. Її навіть звідси можна відчути. Я чую його сліди на тобі, а ви ж не бачились майже тиждень.

— Отже, слід дякувати