Читати книгу - "Спаситель"

Задзеленчав телефон. Харрі схопив слухавку.

– Хар… – Але голос на тому боці дроту вже про щось розповідав.

Харрі за столом підвівся, суглоби на пальцях, що стискали слухавку, побіліли.

– Стривай, Алексе. Я попрошу Халворсена, щоб занотував. – Затуливши слухавку долонею, Харрі гукнув до Халворсена: – Він для сміху спробував ще раз. Викреслив про хорвата, дев’ять міліметрів й решту, лишивши тільки «червоний шарф». Поцілив чотири рази. Чотири професійних вбивства, скоєних за допомогою пістолета, до всього свідки зауважили ймовірного кілера, що носив червоний шарф. Занотуй: Загреб, двотисячний та дві тисячі перший. Мюнхен, дві тисячі другий, а також Париж, дві тисячі третій. – Харрі знов заговорив у слухавку: – This is our man, Alex.[21] Ні, я не впевнений, але чуття нашіптує, що це саме він. А здоровий глузд підказує, що два убивства у Хорватії – не випадковий збіг. Чи маєш прикмети, щоб Халворсен занотував?

Халворсен зауважив, що Харрі роззявив рота.

– Як це «жодних надзвичайних прикмет»? Якщо вони запам’ятали шарф, то найпевніше мали запам’ятати щось іще. Що? Зріст звичайний? І квит?

Харрі хитав головою, слухаючи співрозмовника.

– Що каже? – пошепки спитав Халворсен.

– Що свідчення різняться, – теж пошепки відповів Харрі.

Халворсен достоту так і занотував.

– Так, не зле було б переслати подробиці на скриньку. Дякую тобі. Якщо накопаєш щось іще, ймовірне місце перебування абощо, зателефонуй. Добре? Як? Ха-ха. Звісно, незабаром перешлю відео, моє з дружиною.

Поклавши слухавку, Харрі зауважив питальний погляд Халворсена.

– Старий жарт, – пояснив Харрі. – Алекс гадає, що всі скандинавські подружжя знімають приватне порно.

Він знов схопив слухавку, але, зауваживши, що Халворсен досі не зводить з нього очей, зітхнувши, додав:

– Я навіть жодного разу не одружувався, Халворсене.

Магнусові Скарре довелося горланити, щоб перекричати гудіння кавоварки, котра кахикала, мов хворий на сухоти.

– Може, це різні кілери, що належать до одного угруповання, досі невідомого, а червона хустка – то у них ніби уніформа.

– Дурниці, – байдуже кинула Туріль Лі, заступивши за Скарре місце у черзі за кавою. У руці тримала чашку з написом «Найкраща мама у світі».

Ула Лі коротко чи то заквохкав, чи то засміявся. Він сидів за столиком у кухоньці-ніші, яка правила кухнею відділу убивств та відділу розслідування сексуальних злочинів.

– Дурниці? – перепитав Скарре. – А що як це тероризм? Релігійна війна проти християн. Мусульман. Пекло ж навколо. Чи оті, теє… латиноси, хіба вони червоних хусток не носять, га?

– Вони воліють зватися іспанцями, – зауважила Туріль Лі.

– Баски, – уточнив Халворсен, що сидів за столиком напроти Ули Лі.

– Що?

– Корида. Сан-Фермін в Памплоні. Баскська держава.

– ЕТА! – вигукнув Скарре. – Трясця, як же ми про них забули?

– Тобі б кіносценарії писати, справді, – встряла Туріль. Цього разу Ула Лі голосно розреготався, але, як завжди, ані пари з вуст.

– Сиділи б зі своїми грабіжниками банків, – бовкнув Скарре, натякаючи, що Туріль Лі та Ула Лі, які не були ані подружжям, ані хоч якимись родичами, прийшли з відділу крадіжок.

– От тільки терористи зазвичай беруть на себе відповідальність, – мовив Халворсен. – У чотирьох справах, які прислали з Європолу, йдеться про hit-and-run,[22] по яких жодних зачіпок, мовчання. Й жертва, зазвичай, мала рильце у пушку. Жертви у Загребі – серби, з яких зняли звинувачення у військових злочинах, вбитий у Мюнхені зазіхав на гегемонію місцевого короля торгівлі людьми, а паризький небіжчик був педофілом, що вже мав дві судимості.

Зайшов Харрі Холе, тримаючи у руках чашку. Лі та Лі, наливши собі кави, пішли геть. Халворсен зауважив, що дехто з колег саме так реагував на появу Харрі. Інспектор сів, замислено насупившись. Халворсен й таке зауважив.

– Двадцять чотири години майже вичерпано, – мовив Халворсен.

– Так, – відповів Харрі, дивлячись у свою досі порожню чашку.

– Щось не так?

Харрі завагався.

– Не знаю, я зателефонував у Берген Б’ярне Мьоллеру. Гадав, він підкаже щось конструктивне.

– Й що він підказав?

– Загалом, нічого. Складається враження… – Харрі добирав слушне слово: -…наче йому самотньо.

– Хіба родина не з ним?

– Мабуть, приїдуть згодом.

– Неприємності?

– Не знаю. Гадки не маю, жодної.

– Що ж тебе непокоїть?

– Він п’яний був, ось що.

Халворсен сіпнув чашку, хлюпнув каву.

– Мьоллер напідпитку, на роботі? Жартуєш?

Харрі змовчав.

– Може, йому було зле, чи… – поспіхом припустив Халворсен.

– Я за голосом п’яного чую, Халворсене. Треба їхати у Берген.

– Зараз? Ти ж очолюєш розслідування убивства, Харрі.

– Я упораюсь за добу: туди й назад. Прикриєш тил, Халворсене.

Халворсен посміхнувся.

– Чи ти старієш, Харрі?

– Старію? До чого це ти?

– Старієш і стаєш людяним. Вперше чую, щоб ти віддав перевагу живому перед мертвим. – Зауваживши вираз, якого набуло обличчя інспектора, хлопець враз пошкодував про сказане. – Я не мав на увазі…

– Гаразд, пусте. – Харрі підвівся. – Дістань перелік пасажирів, які відлітають чи прилітають з Хорватії. Спитай у поліції аеропорту Осло, чи потрібен запит поліцейського юриста. Якщо знадобиться судова постанова, поїдь і добудь. Коли матимеш списки, зателефонуй Алексові у Європол, попроси, щоб перевірив для нас імена. Перекажи, що це моє прохання.

– Певен, що він не відмовиться?

Харрі кивнув.

– А ми з Беатою тим часом поговоримо з Юном Карлсеном.

– Он як?

– Дотепер він розповідав нам про Роберта лише зворушливі оповідки. Гадаю, він має й дещо інше.

– А чому ти не береш мене з собою?

– Тому що, на відміну від тебе, Беата відчуває, коли люди брешуть.

Глибоко зітхнувши, він піднявся сходами у ресторан «Бісквіти».

На відміну від учорашнього вечора, там було майже незалюднено. Той самий офіціант стояв, прихилившись до одвірка. Подібний до Джорджі, кучерявий, блакитноокий.

– Hello there, – привітався офіціант. – Я не відразу вас упізнав.

Він закліпав очима, спантеличений, що його таки впізнали.

– За вашим пальто, – мовив офіціант. – Надзвичайно елегантне. Верблюже?

– Сподіваюся, – відповів він посміхаючись.

Офіціант, засміявшись, поклав йому руку на плече. Він не зауважив переляку у погляді, тож вирішив, що офіціант не має ніяких підозр. Й дуже сподівався, що поліція ще не навідувалася й не знайшла зброю.

– Обідати не буду, – мовив він. – Просто хотів скористатися туалетом.

– Туалетом? – перепитав офіціант, силкуючись перехопити його погляд. – Туалетом прийшли скористатися? Невже?

– Я на хвильку. – Офіціант поруч викликав у нього зніяковіння.

– На хвильку. I see. Розумію.

У туалеті ані душі. Пахне милом. Але не свободою.

Милом запахло ще дужче, коли він, піднявши кришку контейнера над мийкою, закотивши рукав, устромив руку в холодну рідоту. У голові промайнуло: а раптом вони змінили контейнер? Та ось намацав