Читати книгу - "Спаситель"

– Hello again, – прошепотів офіціант, широко посміхаючись. Але, щойно зауважив пістолет, усмішка на його губах застигла.

Встромивши пістолета у кишеню, він пробурмотів «good bye» й просунувся у вузьку пройму у дверях повз офіціанта. Він відчув на обличчі його подих, відчув доторк стегон.

Лише опинившись на морозі, він зауважив, що серце калатає. Ніби з переляку. Кров линула жилами, роблячи його гарячим та легким.

Юн Карлсен саме вийшов з парадної, коли Харрі під’їхав на Гетеборггата.

– Зараз? – перепитав Юн, спантеличено глянувши на годинник.

– Я прибув зарано, – мовив Харрі. – Моя колега ось-ось приїде.

– Чи я встигну купити молока? – Юн був одягнений у тонку куртку. Волосся щойно зачесане.

– Звісно. Певна річ.

Найближча крамниця стояла на розі через дорогу. Поки Юн ходив купувати літровий пакунок знежиреного молока, Харрі наче зачарований дивився на безліч ялинкових прикрас поміж туалетного паперу та пакунків з кукурудзяними баранцями. Жоден з них не коментував газетну ятку біля каси, де яскраві заголовки на перших шпальтах повідомляли про убивство на Егерторг. «Дагбладет» надрукувала на першій шпальті фрагмент зернистого, розпливчастого знімка присутніх на майдані, який зробив Ведлоґ, з окресленою червоним головою й написом: «Чоловік, якого шукає поліція».

Вони вийшли на вулицю. Юн зупинивсь коло рудого жебрака, що мав довгі вуса, як було модно у сімдесяті. Довго порпався у кишені, нарешті добув монетку й кинув у коричневий паперовий стаканчик.

– Я небагато чим можу вас почастувати, – мовив Юн до Харрі. – Кава вже давненько стоїть у кавоварці, тож, певно, смакує, ніби асфальт.

– Чудово, саме таку я полюбляю.

– І ви теж? – Юн похмуро посміхнувся. – Ой! – Він схопився за голову, озирнувся до жебрака й здивовано спитав: – Ти чого грошима розкидаєшся?

Жебрак сердито пирхнув у вуса й голосно гримнув:

– У нас лише вжиткову копійку беруть. Красно дякую!

Помешкання Юн Карлсен мав достоту таке саме, як Теа Нільсен. Чисте, впорядковане, але за інтер’єром, безперечно, парубоцьке. Харрі вмить зауважив три речі. По-перше, старі, утім доглянуті меблі придбали там, де й він придбав свої. У «Елеваторі», на Уллеволсвейєн. По-друге, Юн не відвідував виставки, яку рекламував поодинокий постер на стіні у вітальні. По-третє, їв він здебільшого за низеньким столиком перед телевізором, а не за столом у відмежованій кухоньці. На напівпорожній книжковій полиці стояла світлина чоловіка у формі Армії спасіння, він владно дивився у порожнечу.

– Чи це не ваш батько? – спитав Харрі.

– Так, – відповів Юн, добув з шафки дві чашки й налив кави із закопченого скляного горняти з кавоварки.

– Ви схожі.

– Дякую. Сподіваюся, так і є. – Він поставив чашки на журнальний столик, а молочний пакунок – на численні кільця й розмиви, які свідчили, що саме тут «трапезували». Харрі мав на думці спитати, як батьки сприйняли звістку про Робертову смерть, але передумав.

– Почнімо з гіпотези, – мовив Харрі. – А саме про те, що вашого брата вбили, бо він комусь допік. Надурив, боргу не повернув, образив, погрожував, нашкодив абощо. Всі кажуть, що ваш брат був доброчесним хлопцем. Зазвичай, починаючи розслідування убивства, ми часто чуємо такі означення, люди охоче підкреслюють чесноти. Але більшість з нас має темний бік. Хіба ні?

Юн кивнув, але Харрі не добрав, чи то на знак згоди.

– Маємо пролляти світло на темний Робертів бік.

Юн здивовано уп’явся в нього очима.

Харрі кахикнув.

– Почнімо з грошей. Чи мав Роберт фінансові негаразди?

Юн знизав плечима.

– І мав і не мав. Він жив не на широку ногу, й я сумніваюся, щоб він назбирав великих боргів, якщо ви саме це маєте на увазі. Позичав він, гадаю, здебільшого у мене. Утім, позички бувають різні… – Юн журливо посміхнувся.

– Про які кошти йдеться?

– Про невеликі. Окрім позички цієї осені.

– Скільки?

– Е-е-е… тридцять тисяч.

– З якою метою?

Юн почухав потилицю.

– Мав він якийсь задум, він не казав, який саме, знаю лишень, що йшлося про виїзд за кордон. Побачиш, казав він. Гроші, як на мене, чималенькі, та я живу просто, навіть авто не маю. Мені видавалось, він мав запал. А потім… трапилось оце.

Харрі щось занотував.

– Гм. А як щодо темного боку його особистості?

Харрі чекав. Дивлячись на журнальний столик, поки Юн міркував у вакуумі тиші, що так чи інак витягував інформацію назовні – брехню, недоречний коментар у відчаї, щонайліпше – правду.

– Замолоду Робертові… – повів він і замовк.

Харрі мовчав, не ворушився.

– …бракувало гальм.

Харрі кивнув, не підіймаючи голови. Заохотив, утім, вакууму не порушив.

– Я повсякчас побоювався, аби він чого не скоїв. Страшенно був нестриманий. Ніби двоє людей в ньому жили. Перший – стриманий, холоднокровний, дослідник, який переймався… як то висловити? Реакціями. Почуттями. Пристрасть, так, мабуть, і вона теж. Отаке.

– Чи наведете приклади? – спитав Харрі.

Юн проковтнув клубок у горлі.

– Якось, коли я прийшов додому, каже мені, мовляв, ходімо у льох, щось тобі покажу. Він посадив кішку у маленький акваріум, де колись мешкали гупі, просунув під кришку огородній шланг і вивернув кран до кінця. Акваріум сповнився водою так стрімко, що я заледве встиг скинути кришку й вийняти кішку з води. Роберт сказав, що лише хотів глянути, як вона поводитиметься, але часом мені видавалося, що його набагато більше цікавила моя власна поведінка.

– Хм, якщо він був такий, дивно, що ніхто про це не збовкнув.

– Небагато хто знав про цей бік його особистості. Почасти це моя заслуга. Ще дитиною я обіцяв батькові наглядати за Робертом, щоб він не накоїв чогось уже дійсно лихого. Іншими словами, я старався щосили. А Роберт загалом опановував себе. Він був і холодний і гарячий водночас, розумієте? Здебільшого, його… решту граней бачило лише найближче оточення. І якісь жабки. – Юн посміхнувся. – Він відправляв їх літати на гелієвих повітряних кулях. Коли батько піймав його, Роберт відповів, що жабкам, мовляв, нудно просиджувати життя на землі, нехай побачать світ з висоти пташиного льоту. Я… – Юн дивився у порожнечу, а Харрі зауважив, що на його очах виступили сльози. – Я реготав. Батько лютував, а я не міг опанувати себе. Лише Роберт був здатний так мене розсмішити.

– Й що, з роками він те переріс?

Юн знизав плечима:

– Відверто кажучи, навіть я знаю не про все, що поробляв Роберт останніми роками. Після від’їзду батьків у Таїланд ми з братом трохи віддалилися один від одного.