Читати книгу - "Спаситель"

– З братами таке часто трапляється. Без вагомої причини.

Харрі змовчав, лише чекав. У під’їзді гепнули двері.

– Мав він певні історії з жінками.

Завивання «швидкої» вдалині. Металеве гудіння ліфта. Юн, зітхнувши, тужливо мовив:

– З молоденькими.

– Наскільки молоденькими?

– Гадки не маю, але якщо Роберт не прибріхував – з дуже молоденькими.

– А чому б це він вам прибріхував?

– Я ж казав. Він полюбляв перевіряти мою реакцію.

Харрі, підвівшись, підійшов до вікна. Якийсь чоловік йшов навпростець через Софієнберг-парк стежкою, що скидалася на нерівну коричневу лінію, яку намалювала дитина на білосніжному аркушеві паперу. На північ від церкви виднілося невеличке загороджене кладовище єврейської громади. Столе Еуне, психолог, якось казав, що років зі сто тому увесь Софієнберг-парк був цвинтарем.

– Чи він вчинив наругу над котроюсь з дівчат? – спитав Харрі.

– Ні! – Вигук Юна луною прокотився між голими стінами.

Харрі нічого не відповів. Чоловік проминув парк по Хельгесенс-гате, попростувавши до будинку, де мешкає Юн.

– Він мені не казав. А якби й розповів, я б не йняв віри.

– Чи ви знаєтеся з котроюсь з його дівчат?

– Ні. Та й він не ходив з ними довго. Загалом, як я знаю, по-справжньому його цікавила лише одна.

– Справді?

– Так. Теа Нільсен. Він божеволів через неї, ще коли ми юнаками були.

– Ваша подруга?

Юн замислено дивився на кавову чашку.

– Видається, ніби я мав би відступитися від дівчини, яку мій брат вибрав для себе, адже так? Бог мені за свідка, я сам себе питав не раз, чому я не спроможний.

– І що?

– Я лишень знаю, що Теа – найчудовіша людина, яку я колись зустрічав.

Гудіння ліфта раптово припинилось.

– Чи брат знав про вас із Теа?

– Він дізнався, що ми зустрічалися кілька разів, дещо запідозрив, але ми з Теа намагалися зберігати наші стосунки у таємниці.

У двері постукали.

– Це Беата, моя колега, – мовив Харрі – Я відчиню.

Він перевернув нотатник, поклав ручку паралельно з його ребром, зробив кілька кроків до вхідних дверей. Трохи забарився, поки збагнув, що двері розчиняються всередину, розчинив їх. Обличчя за дверима мало не менш здивований вигляд, ніж його власне, якусь мить вони дивилися одне на одного. Харрі відчув солодкуваті парфумові пахощі, ніби прибулий щойно скористався вельми пахучим дезодорантом.

– Юн? – спитав гість.

– Хвильку, – мовив Харрі. – Даруйте, ми чекали на іншу особу. Чекайте. – Він повернувся до кімнати. – Це до вас.

Сідаючи на канапу, Харрі відчув: щось відбувається просто зараз, у ці миттєвості. Переконався, що ручка лежить, як він її поклав. Саме так, ніхто її не чіпав. Але у мозку щось заснувалося, щоправда, він не міг збагнути, що саме.

– Доброго вечора, – почувся за спиною Юнів голос, увічливе, стримане вітання, від якого відгонило питанням. Так вітаються з незнайомцями чи коли не розуміють, що їм потрібно. Й знов. Щось відбувається, щось геть незбагненне. Гість, щось з ним не те. Він кликав Юна на ймення, але той, цілком певно, не знається з ним.

– What message?[23] – спитав Юн.

Тієї ж миті все стало на свої місця. У прибулого щось було на шиї. Хустка. Із саме тим вузлом. Підводячись, Харрі штовхнув столика коліном, чашки перевернулися, а він закричав:

– Зачиніть двері!

Але Юн стояв, ніби загіпнотизований, прикипівши поглядом до одвірка. Згорбивши спину, мов намагався допомогти.

Харрі, перестрибнувши через канапу, кинувся уперед.

– Don’t…[24] – мовив Юн.

Харрі зауважив, кинувся до дверей. І раптом час наче зупинивсь. Так траплялося й раніше, коли сплеск адреналіну змінював сприйняття часу. Всі рухи наче у воді. Й він знав, що вже запізно. Правим плечем відчув двері, лівим – стегно Юна, а у барабанну перетинку вдарила повітряна хвиля від пороху, що вибухнув, й від кулі, котра щойно вилетіла з пістолета.

Потім пролунав звук. Кулі. Дверей, що грюкнули. І Юна, що вдарився об гардероб, а потому об куток столу на кухні. Харрі, перевернувшись набік, глянув угору. Руків’я у дверях опустилося.

– Трясця! – прошепотів Харрі, зводячись навколішки. Схопивши безживного Юна за ремінь на штанях, потягнув його долівкою у спальню.

За дверима щось заскреготіло. Знову постріл. З середини дверей дибки полетіли друзки, одна з подушок на канапі смикнулася, поодинока сіро-чорна пушинка злетіла до стелі, пакунок з молоком забулькав, білою веселкою з пакунка на стіл виринуло молоко.

Люди недооцінюють, на що здатна дев’ятиміліметрова куля, подумав Харрі, перевертаючи Юна на спину. Одна-однісінька краплина крові витекла з рани на лобі.

Знов прогримів постріл. Задзеленчало скло.

Харрі добув з кишені мобільний, набрав номер Беати.

– Так-так, вже їду, не хвилюйся, – почувся голос Беати після першого ж гудка. – Я вже…

– Слухай-но мене, – обірвав її Харрі, – повідом по рації, щоб усі патрульні машини прожогом линули сюди. Біля дверей оселі стоїть чоловік, решетячи нас кулями. Носа сюди не показуй, зрозуміла?

– Зрозуміла. Будь на зв’язку.

Харрі поклав мобільний поряд, долі. Хтось шкрябає по стіні. Чи він їх чує? Харрі завмер. Шурхіт ставав дедалі ближчим. Що це за стіни у них тут такі? Куля, що прошила куленепробивні двері, завиграшки пройде крізь гіпсоліт та бавовняну ізоляцію полегшеної стіни. Чимраз ближче. Звук стих. Харрі затамував подих. І раптом почув. Юн дихає.

Потім у одноманітному міському галасі прорізався звук, що залунав у його вухах, наче музика. Одна поліцейська сирена, потім наступна.

Харрі прислухався, чи не шкребеться. Ні. Біжи, благав він. Накивай п’ятами. І його молитву було почуто. Квапливі кроки віддалялися коридором, стихнувши на сходах.

Харрі лежав потилицею на холодній долівці, дивлячись у стелю. З-під дверей дмухав протяг. Він заплющився. Дев’ятнадцять років. Святий Боже. До пенсії ще дев’ятнадцять років.

Розділ 12

Четвер, 17 грудня. Лікарня та попіл

У вітрині крамниці він побачив відображення поліцейської машини, що під’їжджала за його спиною. Він крокував далі, наказуючи собі не бігти. Всього кілька хвилин тому він промчав униз сходами від помешкання Юна Карлсена, вибігши на тротуар, мало не збив з ніг молодицю з мобілкою в руках, помчав через парк на захід, до залюднених вулиць, по котрих крокує саме зараз.

Поліцейська машина утримувала однакову з ним швидкість. Побачивши якісь двері, він розчинив їх і ніби потрапив у фільм. Американський, з «кадилаками», краватками-шнурками й молодими Елвісами. Музика, що лунала з динаміків, нагадувала прадідівські платівки, а бармен наче зійшов з обгортки вінілового диска.

Він обійшов поглядом малесенький, але на диво залюднений бар, не відразу збагнувши, що бармен заговорив до нього.

– Sorry?

– A drink, Sir?[25]

– Чом би й ні? Що маєте?

– Скажімо, «Slow Comfortable Screw-Up».[26] Та, як на мене, вам не зашкодить порція оркнейского віскі.

– Дякую.

За