Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Одне слово, в цьому було щось від виховання принца, і я пам'ятаю, як одного разу, щоб подражнити Адріана, вжив у розмові з ним це слово; пам'ятаю також, як він, по-своєму коротко засміявшись, відвернувся, наче й не почув його. Безперечно, він був вдячний своєму вчителеві за такий стиль навчання, який брав до уваги ту обставину, що загальний духовний розвиток учня не відповідає дитячому рівневі його підготовки в тому предметі, яким він так пізно захопився. Кречмар був зовсім не проти того, щоб юнак із таким гострим, чутливим розумом і в музиці забігав наперед, брався за речі, що їх педантичний ментор заборонив би як витребеньки; він навіть сприяв цьому. Бо Адріан, тільки-но опанувавши ноти, почав уже писати музику й на папері експериментувати з акордами. Тодішня його манія — ненастанно вигадувати музичні проблеми і розв'язувати їх, ніби шахові задачі,— могла викликати тривогу, бо виникала небезпека, що це придумування технічних труднощів і переборення їх він уже вважатиме за компонування. Так, він годинами бився над тим, щоб поєднати на якомога меншому просторі акорди, що разом містили б усі звуки хроматичної гами, уникаючи хроматичних зсувів і різких сполучень. Або йому ще подобалося створювати кричущі дисонанси й вишукувати всі можливі способи ліквідування їх — але такі дисонанси, які, оскільки в акордах було дуже багато суперечливих звуків, не мали між собою нічого спільного, а тому кожен неприємний звук, ніби на помах чарівної палички, налагоджував зв'язок між найвіддаленішими звуками й тональностями.

Одного дня учень, що тільки почав вивчати гармонію, приніс Кречмарові своє власне відкриття подвійного контрапункту, чим немало розвеселив його. Тобто дав йому прочитати два синхронні голоси, з яких кожен міг стати і верхнім, і нижнім, отже, їх можна було замінити один одним.

— Якщо ти відкриєш ще й потрійний, то мовчи про нього, — сказав Кречмар. — На все свій час.

Адріан багато про що мовчав, і лише зрідка, у хвилини відвертості, ділився зі мною своїми міркуваннями й захопленнями — особливо ж проблемою єдності, взаємозамінності, ідентичності горизонтальних і вертикальних рядів. Незабаром він набув страхітливого, як мені здавалося, вміння винаходити мелодійні лінії, звуки яких можна було ставити один над одним, робити синхронними, поєднувати в складну гармонію і, навпаки, створювати багатозвукові акорди, розташовані по мелодійній горизонталі.

Він розповідав мені на шкільному подвір'ї, між уроками грецької мови й тригонометрії, спершись на виступ потинькованої цегляної стіни, про ті свої магічні розваги на дозвіллі: про перетворення інтервалу в акорд, яке його тоді найдужче цікавило, — отже, горизонталі у вертикаль, послідовності в одночасність. Він казав, що, власне, одночасність у цьому випадку первинна, бо сам звук зі своїми ближніми й дальніми обертонами — це акорд, а гама — тільки аналогічне розташування звука в горизонтальному ряду.

— Але зі справжнім акордом, що складається з багатьох звуків, виходить трохи інакше. Акорд хоче, щоб його продовжували, а коли ти його продовжуєш, переводиш в інший акорд, кожна з його складових частин стає голосом. Я вважаю, що на поєднання звуків в акорді треба дивитися тільки як наслідок руху голосів і в звуці, який утворює акорд, шанувати голос, — сам же акорд не шанувати, а зневажати як щось суб'єктивно-свавільне, поки він перебігом голосоведення, тобто поліфонічно, не доведе своєї спроможності. Акорд — не спосіб гармонійної насолоди, а поліфонія в собі, звуки ж, що його утворюють, — не що інше, як голоси. Але я кажу: вони тим більше голоси і тим яскравіше виявляється поліфонічний характер акорду, чим він дисонансніший. Дисонанс — мірило його поліфонічної гідності. Чим дужче дисонує акорд, чим більше в ньому далеких один він одного звуків, що діють на вухо в неоднаковий спосіб, тим він поліфонічніший і тим яскравіше виявлена в ньому, вже в одночасному звучанні, ознака голосу.

Я довго дивився на нього, глузливо вдаючи приголомшеного, й хитав головою.

— З тебе може вийти щось путнє,— мовив я нарешті.

— З мене? — перепитав він і, за своїм звичаєм, відвернувся. — Я ж кажу про музику, а не про себе. Якась є різниця.

Він дуже наполягав на цій різниці і про музику говорив тільки як про якусь чужу силу, дивний феномен, що, проте, його особисто не зачіпає, говорив з критичної дистанції і трохи звисока, — але все-таки говорив, і йому було що сказати, бо в ті роки, останні роки нашого спільного навчання в гімназії і в мої три студентські семестри його знайомство зі світовою музичною літературою з кожним днем ширшало, тож невдовзі відстань між тим, що він знав і що вмів, зробила очевидною різницю, на якій він так наголошував. Коли він як піаніст випробовував свої сили, скажімо, на «Дитячих сценах» Шумана й на двох маленьких сонатах Бетховена[87], опус 49, а як учень-музикант завзято гармонізував хоральні теми, роблячи тему осердям акордів, то його знання про докласичну, класичну, романтичну й післяромантичну сучасну музику, хоч і не систематичні, але в окремих випадках дуже глибокі, збільшувалися надзвичайно швидкими, майже небезпечними, ризикованими темпами, — звичайно, завдяки Кречмарові, який був надто закоханий у все, геть у все, створене звуками, щоб не запалати бажанням ввести учня, що вмів так слухати, як Адріан, у цей світ, невичерпно багатий на образи, стилі, національні особливості, традиційні вартості, історичні й індивідуальні відміни ідеалу краси, ввести, певна річ, за допомогою гри на фортепіано, і Кречмар цілі години, та ще й безжурно продовжуючи їх, гаяв на те, що просто грав юнакові, перескакуючи з одного на друге, з п'ятого на десяте, кричав, коментував і тлумачив, свою гру, як на «громадсько-корисних» лекціях: справді, цікавішого, переконливішого навчання грою важко собі навіть уявити.

Навряд чи треба казати, що нагода послухати музику в мешканців Кайзерсашерна траплялася дуже рідко. Власне, не було ніякої, за винятком вечорів камерної музики в Ніколауса Леверкюна та органних концертів у соборі, бо до нашого містечка дуже рідко заглядав якийсь віртуоз під час гастролей або чужий оркестр зі своїм диригентом. Виручав Кречмар, він своєю сповненою живого подиху грою, хай тільки тимчасово й неповно, задовольняв не зовсім усвідомлену, почасти приховувану жадобу знань мого приятеля, — задовольняв так щедро,