Читати книгу - "Пані Боварі"

V

Була похмура лютнева неділя. Падав сніг.

Після обіду вся компанія — Шарль із дружиною, Оме й Леон — вирушили за місто подивитися на льонопрядильну фабрику, що будувалась у долині за півльє від Йонвіля. Аптекар узяв із собою Наполеона й Аталію, бо дітям був потрібен моціон; ззаду йшов Жюстен з парасольками на плечі.

Важко було собі уявити щось більш незначне, ніж це визначне місце. Посеред широкого пустиря, де між купами піску й каміння безладно валялись уже поіржавлені зубчаті колеса, стояла довга чотирикутна будівля з безліччю малих віконець. Вона була ще не вивершена, і голі крокви прикро світилися на тлі зимового неба. На самому верху стриміла висока жердка з пучком колосся, перевитим триколірними стрічками, що без угаву лопотіли на вітрі.

Оме витійствував і тут. Він пояснював присутнім, яке значення матиме в майбутньому це виробництво, прикидав на око, які завтовшки стіни й підлога, і жалкував, що в нього нема метричної лінійки, якою орудує в разі потреби пан Біне.

Емма йшла з ним під руку і, злегка спираючись на його плече, дивилась на сонячне кружало, що розпливалось в імлі сліпучо-білою плямою. Але ось вона повернула голову і побачила Шарля. Картуз його був насунутий мало не на самі очі, товсті губи ворушилися, що надавало всьому обличчю якогось дурнуватого виразу. Навіть його спина, широка, вайлувата спина, дратувала її, сюртук і той, здавалось, виставляв напоказ усю банальність цієї істоти.

Поки Емма дивилась на чоловіка, черпаючи в своїй відразі якусь хворобливу втіху, уперед виступив Леон. Лице його трохи зблідло від холоду і здавалось від цього ніжнішим, тендітнішим; широкуватий комірець сорочки відкривав за краваткою смужку білої шкіри; з-під гладенького пасма волосся виглядав кінчик вуха, а великі голубі очі, мрійливо задивлені в хмари, здавались Еммі яснішими й гарнішими від гірських озер, в яких відбивається небо.

— Ах ти, шкода! — закричав раптом аптекар і побіг до свого хлопця, який заліз у купу вапна, щоб побілити собі черевички. Наполеону стали вичитувати, він розрюмався, а Жюстен обтирав йому ноги віхтем соломи. Але вапно довелося обшкрібати ножем, і Шарль вийняв свого.

«Боже мій! — подумала Емма. — Він ходить із ножем у кишені, як мужик».

Трусив сніжок. Вони вирішили вернутись у Йонвіль.

Увечері пані Боварі не пішла до сусідів. Коли за Шарлем зачинились двері і вона лишилась сама, перед нею знову з виразністю майже безпосереднього відчуття, в тій перебільшеній перспективі, яку надають усьому спогади, встала та сама паралель. Вона лежала в ліжку, дивилась на яскравий вогонь у каміні і бачила перед собою Леона як живого. Ось він стоїть, згинаючи в одній руці тростинку, а другою тримаючи за ручку Аталію, що спокійно смокче льодяну бурульку. Який він милий! Емма не могла від нього відірватись. Вона все пригадувала інші його пози в інші дні, слова, що він вимовляв, звук його голосу, всі його рухи. І вона шепотіла, випинаючи губи, ніби до поцілунку:

— Так, він чарівний, чарівний… Чи він закоханий? — питала вона себе. — І в кого ж?.. Ну, ясно, що в мене!..

І зразу перед нею стали навіть всі докази його кохання; серце їй затьохкало від радощів. Яскраві відсвіти каміна весело танцювали на стелі; Емма перевернулась горілиць, потягаючись усім тілом.

А потім почались усі ті самі жалі й зітхання: «О, якби на те воля божа… Чому не так склалося? А хто завадить?..»

Опівночі повернувся Шарль; Емма вдала, ніби щойно прокинулась; коли, роздягаючись, він чимось зашарудів, вона стала скаржитись на мігрень. Потім спитала, ніби між іншим, як їм тулялось в аптекаря.

— Пан Леон пішов сьогодні рано, — відповів Шарль.

Емма не могла стримати посмішки і заснула, повна вщерть нового зачарування.

Другого дня надвечір до неї завітав з візитом торговець галантерейним крамом пан Лере. З цього крамаря був дуже спритний ділок.

Гасконець родом, він перевернувся на нормандця і поєднував нестримну балакучість південця з хитрою обачністю північанина. Його опасисте, м'яке й безбороде обличчя, здавалось, було скупане в ріденькому виварі лакриці, а сива шевелюра робила ще виразнішим жорсткий блиск маленьких чорних очиць. Ким він був раніше, ніхто гаразд не знав: хто говорив — мандрівним крамарем, а хто — міняйлом у Руто. Достеменно було відомо тільки одне: він міг робити в голові такі складні обрахунки, що сам Біне дивом дивувався. Він був надмірно ввічливий, чи скоріше догідливий, і завжди тримався злегка зігнувшись, ніби кланявся чи запрошував когось до крамниці.

Повісивши біля порога свого капелюха з шовковою стрічкою, він поставив на стіл зелену картонку і, розсипаючись у компліментах, став скаржитись мадам, що досі не мав щастя заслугувати її довір'я. Звичайно, його бідна крамничка нічим не може привабити таку елегантну даму (слово «елегантну» він вимовив з особливим притиском). Але варто мадам тільки зажадати, і він уже дістане все, що їй буде завгодно, — чи доклад, чи білизну, чи трикотаж, чи галантерею: адже він регулярно, чотири рази на місяць, їздить до міста. У нього є зв'язок з усіма найкращими фірмами. Його можуть рекомендувати і «Три брати», і «Золота борода», і «Великий дикун», — усі ці добродії знають його як свої п'ять пальців! А сьогодні він зайшов мимохідь показати мадам деякі цікаві речі, придбані ним з винятково рідкої нагоди. І він видобув з коробки з півдюжини вишиваних комірчиків.

Пані Боварі оглянула їх.

— Мені нічого не треба, — сказала вона. Тоді пан Лере обережно вийняв з коробки три алжірські шарфи, кілька пачок англійських голок, пару солом'яних пантофель і, нарешті, чотири ажурні кокосові підставки для яєць, штучно виточені каторжниками. Спершись обіруч на стіл, він нахилився, витягнув шию і, роззявивши рота, слідкував за Емминим поглядом, який нерішуче блукав по розкладених товарах. Часом, ніби для того, щоб змахнути пил, він проводив нігтем по розісланих уподовж шовкових шарфах, і вони м'яко шамотіли й мерехтіли в зеленкуватому світлі надвечір'я золотими лелітками, ніби зірочками.

— Почім вони?

— Дрібниці, — відповів крамар, — дрібниці… Та мені й неквапно. Заплатите, коли захочете. Ми ж не євреї…

Емма подумала кілька секунд і потім рішуче відмовилась, подякувавши панові Лере, який відповів їй, нітрохи не збентежившись:

— Ну, нічого; ми з вами дійдемо згоди іншим разом. З дамами я завжди ладнаю, от хіба що з власною жінкою ні!

Емма посміхнулась.

— Я хотів вам сказати, — вів далі крамар добродушним тоном після цього жарту, — що якраз гроші мене не цікавлять… Я навіть сам можу вам дати грошей, якщо треба буде.

Вона здивовано видивилась