Читати книгу - "Граф Дракула"

Хелзінк велів мені просидіти цілу ніч біля її дочки, але вона протестувала проти цього і доводила, що дочка її вже достатньо зміцніла і навіть весела. Але я все-таки не здався і приготував усе, що мені було необхідно. Доки прислуга готувала все на ніч, я пішов повечеряти, потім повернувся і всівся біля ліжка. Люсі аніскільки не заперечувала, навпаки, була ніби навіть вдячна мені. Потім сон почав долати її, але вона якось здригалася, немовби боролася з ним. Це повторювалося кілька разів. Зрозуміло було, що вона чомусь не хотіла засинати, і я заговорив до неї:

— Вам спати не хочеться?

— Боюся заснути!

— Боїтеся спати? Чому? Адже це благо, якого всі ми жадаємо.

— Так, але якби ви були на моєму місці, якби сон був для вас передвісником жаху…

— Передвісником жаху? Не розумію, що ви хочете цим сказати?

— Не знаю, сама не знаю! І це найстрашніше. Слабкість у мене тільки лише від цих снів; досі я боюся навіть думати про них.

— Але, люба моя, сьогодні ви можете спати спокійно! Я буду вас вартувати, і обіцяю, що нічого не станеться.

— О, я знаю, що на вас я можу покластися!

Я скористався з випадка і сказав:

— Я обіцяю вам, що як тільки помічу які-небудь ознаки кошмару, то негайно розбуджу вас.

— Ви це зробите? Напевно зробите? Які ви добрі! Ну, тоді я спатиму!

При цих словах вона полегшено зітхнула, відкинулася на подушки і заснула.

Я прочергував біля неї цілу ніч. Вона не ворушилася і міцно спала спокійним здоровим сном. Рано-вранці ввійшла служниця, я поступився їй своїм місцем, а сам пішов додому, оскільки у мене було багато інших справ. Я написав Ван Хелзінку й Артуру та повідомив їм про добрий результат операції. Мої справи забрали у мене цілий день, і було вже темно, коли мені вдалося поцікавитися моїм пацієнтом зоофагусом. Відомості дістав хороші: він був абсолютно спокійний протягом останнього дня й ночі. Під час обіду я одержав телеграму від Ван Хелзінка з Амстердама з проханням, щоб я вночі приїхав у Хіллінгем, оскільки він хотів, щоб я був поруч; він же виїде вночі на поштових і буде у мене рано-вранці.

9 вересня.

Я приїхав у Хіллінгем змучений і стомлений. Дві ночі я майже зовсім не спав, і мозок мій починав уже ціпеніти. Люсі прокинулася, настрій у неї був веселий: вітаючись зі мною, вона подивилася на мене серйозно і сказала:

— Сьогодні вам не можна чергувати. Ви виснажені. Мені знову добре. Серйозно, я зовсім здорова, і якщо кому-небудь з нас неодмінно потрібно пильнувати, то вже краще я постережу ваш сон.

Я не хотів з нею сперечатися і пішов вечеряти. Потім Люсі повела мене нагору, ми зайшли до кімнати, яка була поряд з її покоями, де топився камін.

— Тепер, — сказала вона, — ви розташуєтеся тут. Ці двері я залишу відчиненими. Ви ляжете на кушетці, оскільки я все одно знаю, що під час чергування ніщо не примусить вас — лікарів — лягти в ліжко, якщо біля вас знаходиться пацієнт. Якщо мені щось знадобиться, я вас покличу, і ви негайно зможете прийти до мене.

Довелося скоритися, тим паче, що я втомився як собака, і не в силах був більше пильнувати, якби навіть і бажав цього. Вона ще раз повторила, що покличе мене, якщо їй що-небудь знадобиться; я ліг на кушетку і забув про все на світі.

Щоденник Люсі Вестенр

9 вересня.

Сьогодні ввечері я відчуваю себе абсолютно щасливою. Весь цей час я була дуже слабка, сьогодні ж я можу рухатися, розмовляти і думати; у мене на душі неначе сонечко визирнуло після похмурих днів. Мені здається, що Артур десь дуже, дуже близько від мене — я відчуваю його присутність. Я знаю, де мої думки. Якби тільки Артур знав! Мій милий, милий! У тебе, напевно, дзвенить у вухах. О, благодатний спокій минулої ночі! Як добре мені спалося в той час, як цей славний лікар Сьюард чергував біля мене; сьогодні мені теж не страшно буде спати, оскільки він так близько, адже я щохвилини можу покликати його. Нескінченне спасибі всім за доброту до мене. Дякую тобі, Творцю мій! На добраніч, Артуре!

Щоденник лікаря Сьюарда

10 вересня.

Відчувши руку професора на своїй голові, я вмить прокинувся і схопився на ноги. Ми до цього привчилися в лікарні.

— Ну, що з нашою пацієнткою?

— Їй було добре, коли я її покинув чи, точніше, коли вона мене покинула, — відповів я.

— Ходімо, подивимося, — сказав він, і ми разом увійшли до її кімнати.

Штора була спущена; я пішов підняти її, тоді як Ван Хелзінк тихо, навшпиньках, підійшов до ліжка.

Коли я підняв штору і сонячне світло залило кімнату, я почув глибоке зітхання професора. Я знав вже значення цього зітхання, і жах охопив мене. Коли я підійшов, то побачив, що його суворе обличчя спотворилося і зблідло. Я відчував, як затремтіли мої коліна.

Бідолашна Люсі лежала в ліжку, мабуть, у глибокій непритомності, ще блідіша на вигляд, ніж раніше. Навіть губи її побіліли.

— Швидше, — сказав Ван Хелзінк, — принеси горілки.

Я помчав до їдальні і повернувся з карафою. Ми змочили горілкою її губи і натерли долоні рук і ділянку серця. Він послухав її серце та після декількох тривожних хвилин сказав:

— Ще не пізно. Воно б'ється, хоч і слабко. Вся наша попередня праця змарнована; доведеться почати спочатку. Хлопця Артура тут, на жаль, більше немає; цього разу мені доведеться звернутися до тебе, друже Джоне.

Промовивши ці слова, він почав копирсатися у своїй валізі і вийняв звідти інструменти для трансфузії. Я зняв сюртук і засукав рукав сорочки. Не було жодної можливості використати снодійний засіб, та власне й не було потреби вдаватися до нього; тому ми взялися за операцію, не марнуючи ні хвилини. Через певний час Ван Хелзінк підняв руку, застережно погрожуючи мені пальцем:

— Тихо, не ворушися, — прошепотів він, — я боюся, що завдяки притоку сил і життя вона щохвилини може отямитися, і тоді нам загрожує небезпека, жахлива небезпека. Втім, я вживу заходів обережності. Я зроблю їй підшкірне впорскування морфію.

І він взявся обережно виконувати свій намір. Морфій добре подіяв на Люсі; завдяки цьому засобу її непритомність поволі перейшла в сон. Відчуття гордості охопило мене, коли я побачив, як ніжна краска повертається на її бліді щоки і губи. Все-таки приємно усвідомлювати, що дав хоч маленьку користь улюбленій жінці. Професор