Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

Незабаром потяглися стіни масивних будівель…

З цієї околиці ми знову повернули в глибину міста і однією з вулиць виїхали на широку площу; її піщаний грунт був усипаний різноколірними відполірованими камінцями, а з одного боку тяглася величезна висока будівля з башточками, виступами, карнизами, розмитими дощами, але зовсім без віконних отворів. Ми зупинились і довго дивились на цю будівлю.

Далі височів гострий шпиль, мабуть, залишок сторожової башти.

— Думаю, що це був головний палац начальника міста чи навіть можновладного хана всієї цієї землі, — сказав Лобсин.

— Чому не видно віконних отворів? — зауважив я. — Це, можливо, головна фортеця посеред міста, в якій міг мешкати і який-небудь цар.

Біля підніжжя цієї будівлі, вздовж якої ми їхали досить довго, стояла величезна квадратна башта. Хоча вона мала сажнів 20 заввишки, але здавалась маленькою порівняно з будівлею, яка була разів у п'ять вищою.

Потім ми стали об'їжджати кінець цієї споруди, дуже зруйнований і занесений немов піском, і тут побачили величезну статую сидячої людини, теж дуже пошкоджену, а далі — довгу низьку стіну, що кінчалась сторожовою будкою.

Повернули в другу сторону за площею перед палацом. Знову пішли вулиці й провулки, стіни з виступаючими баштами. В одному місці окрема башта вразила нас своєю формою, — вона була схожа на жінку на колінах, закутану в широкий халат і з чепчиком на голові. Проте, може, це була й величезна статуя.

Потім ми виїхали на другу околицю міста, і я не міг не вигукнути:

— Ось тут міське кладовище!

Серед великого пустиря з рідкими кущами підносились в різних місцях надмогильні камені — саркофаги різних форм, то у вигляді великих лежачих тварин, то у вигляді масивних плит. А тут-таки підносилась низька башта, що нагадувала каплицю.

Минуло вже кілька годин, сонце пекло, ми стомилися і повернули назад до своєї стоянки. Слід зазначити, що всі вулиці й провулки були вкриті товстим шаром пилюки, в яку ноги коней грузли вище копит. На цій пилюці, знесеній, очевидно, дощами і вітрами з будівель, нічого не росло — поверхня була зовсім гола. Після нашого проїзду залишались глибокі сліди коней. Подекуди ми помітили сліди дзеренів і вовків. Деякі вулиці поблизу затоки озера Улусту-Нур були вкриті солончаками з горбочками навколо кущиків хармику і солянок.

Ми помітили, також, що в стінах будівель де-не-де стирчали круглі кам'яні ядра різної величини, мабуть, місто колись обстрілювалось з гармат. А біля підніжжя стін іноді траплялись осколки досить товстого білого скла, очевидно, з вікон, хоча віконних отворів в будівлях ми ніде не бачили. Можливо, вони були маленькі і запливли, засипались? Ці ядра в стінах показували, що місто не дуже стародавнє. Адже порох винайдено лише у XV столітті, а гармати, що стріляли кам'яними ядрами, — ще пізніше. А втім, я пригадав, тло китайці знали порох значно раніше, ніж європейці, а греки й римляни кидали кам'яні ядра з особливих машин — катапульт — при облозі міст.

Приїхавши до намету, ми довго за обідом обмінювались враженнями про все, що бачили, і розповідали хлопчакам про це місто, лише частину якого ми встигли об'їхати за кілька годин. Потім стали обмірковувати, де ж саме починати розкопки.

— Бачили ми багато будівель, стін, башт, проїхали багато вулиць і провулків, а ніде не помітили отворів вікон чи дверей, — зазначив я.

— Скло від шибок подекуди ми бачили, — сказав Лобсин. — Можливо, тоді вікна робили дуже маленькими, і вони запливли.

— Припустимо, що так. Але двері не могли бути такі ж маленькі, — заперечив я. — Невже жителі цього міста лазили в свої будинки і башти зверху, через дахи по приставних драбинах?

Ще далі високо підносились, дві башти, внизу з'єднані одна з одною так, що нагадували велике сідло.

— Боялись постійних нападів ворогів, через те не робили дверей, сиділи спокійно в своїх будинках, прибравши драбини!

— А вороги стріляли з гармат кам'яними ядрами, щоб розвалити будинки і вигнати жителів? — припустив я.

— Чи так було тут? Нічого більше не придумаєш!

— Я читав у якійсь книжці, що в старовинних замках рицарів вікон було дуже мало і всі маленькі, а двері все-таки були, хоч би одні на весь замок. А іноді були лише потайні підземні виходи з замка в якийсь яр, в ліс чи кущі.

— Ну, ось так, мабуть, було і в цьому місті, — вигукнув Лобсин, вхопившись за цей приклад.

— Тільки тут місце рівне, ярів нема, — міркував я. — А втім, і потайні ходи могли завалитись, бачив ти, скільки піску на вулицях?

— Що ж його робити? Драбини в нас нема, щоб приставити до стіни якогось будинку або башти і подивитись, що всередині, чи там пусто, чи все завалилось.

— Чи не спробувати пробити стіну в якійсь башті, щоб увійти всередину? Я помітив, що будинки складені не з тесаного каміння чи випаленої цегли, а з м'якого матеріалу шарами — жовтого, зеленого, рожевого, який, мабуть, тут же десь копали. Пробити хід через м'який грунт кайлом і лопатою, може, й не важко буде.

— А чи не спробувати нам спочатку копати прямо на вулиці біля якогось будинку. Повинні ж бути там якісь речі, черепки посуду, монети, кістки. В Турфані таке місце на вулиці ми розкопали, німець нам вказав на нього. Це буде легше, ніж стіни пробивати.

— Давай, спробуємо, — погодився я, — з цього й почнемо.

Відпочивши годин з три після обіду і дочекавшись, коли спека цього дня трохи спала, ми вдвох знову поїхали до міста, взявши кайла і лопати. Хотіли вибрати місце недалеко від стоянки, але захопились і бракували одно за одним. Біля стіни поверхня вулиці дуже піднімалась, очевидно, матеріал осипався зверху, так що довелося б глибоко копати. Нарешті, від'їхавши приблизно з версту в глибину міста, натрапили на вузький тупик між двома будівлями, немов рівніший.

— В такому тупику, либонь, скоріше відкопаємо щось, — сказав я. — Сюди, мабуть, викидали сміття.

— І не так жарко копати,