Читати книгу - "Відчай"

Сталін знову погортав справу, затримався на показанні наймолодшого «терориста», який мав намір поступити в школу-студію Єврейського державного театру, поставив галочку на полях і зауважив:

— До речі, ви знаєте, що режисер цього театру Міхоелс — брат мого лікаря Вовсі? Не треба травмувати Вовсі… Чудовий лікар… Але якщо Міхоелс… — Сталін замовк і спохмурнів. — Ви читали інформацію про те, що в сорок четвертому, коли Міхоелс був у Штатах, від імені Єврейського антифашистського комітету збираючи для нас гроші, він досить часто відривався від решти членів делегації? То до Альберта Ейнштейна їздив, то ще кудись… Дивно це — за звичкою наші люди тримаються один за одного, цим і сильні…

…Коли Абакумов узявся за ручку дверей, Сталін гукнув його:

— І ще ось що… У мене вчора була дружина товариша Жданова. («Візит тривав сім хвилин, — автоматично подумав Абакумов, — з семи тридцяти до семи тридцяти семи, генералісимус поспішав, хотів подивитися новий фільм; Жданова дзвонила йому дев'ять днів підряд».) Каже, погано йому, — вів далі Сталін, — безупинно тисне серце, потрібен відпочинок… Я заспокоїв її: нерви, минеться… А потім пошкодував: усяк може бути — а що, коли в улюбленця партії, героя Ленінграда, справді погано з серцем? Я йому подзвоню, мабуть, скажу, щоб завтра відпочив, полежав на дачі, а ви організуйте консиліум… Жінки, особливо дружини, хороші дружини, — багатозначно додав Сталін, не одводячи очей від обличчя Абакумова (той відчув, як після цих слів генералісимуса по спині покотилися рясні краплини поту, в нього самого з дружиною неладно), — інколи навіть занадто вже панікують з приводу здоров'я своїх чоловіків…

— Ясно, товаришу Сталін. Дозвольте доповісти висновки консиліуму?

Сталін поморщився:

— Що ви з Сталіна бога робите? Чи якогось царського унтера Пришибеєва? По-перше, не стійте у фронт, ми з вами члени однієї партії, однодумці, товариші… А ви весь напружений, наче аршин проковтнули… Подзвоніть, звичайно… Якщо знайдеться вікно — прийму, а ні, то повідомте товаришам Молотову, Кагановичу… Товаришу Вознесенському неодмінно доповісте, Кузнецову.

…За тиждень до розмови з цим симпатичним йому російським красенем Сталін подивився свій улюблений фільм «Цирк» (цю картину і «Волгу-Волгу» він дивився кожного місяця), зробив зауваження Поскрьобишеву, щоб нарком-кіно Большаков вирізав епізод, де Міхоелс співає пісню по-єврейськи, передаючи маленького негритосика грузинові, і в доброму настрої повернувся до себе. Берія, одержавши негайну інформацію від своєї людини з охорони, подзвонив Старцеві і попросив приділити йому десять хвилин.

— А спати Сталіну можна? — усміхнувся Старець. — Друзі лають Сталіна, товаришу Берія, за порушення режиму… Хочете, щоб я швидше поступився вам своїм місцем? — Помовчав, чутно розкурюючи люльку, пихнув і закінчив: — Приїжджай, батоно, жду.

Останні слова вимовив тепло, лагідно, як говорив з ним перед розстрілом Єжова, розповідаючи зі сльозами на очах, яких чудових людей знищив цей «душогуб і алкоголік». Дивлячись тоді на нього, Берія відчував жах, бо він добре знав одну з причин усунення Єжова: Сталін захопився його дружиною — рудоволосою, сіроокою Суламіфою, але в якої було цілком російське ім'я Женя. Вона відхилила домагання Сталіна безстрашно й з гідністю, хоч Єжова не любила, додому приїжджала пізно вночі, проводячи всі дні в редакції журналу, створеного ще Горьким; він її до себе й запросив.

Сталін повівся з нею крутіше — щоб відомстити йому, Женя стала щодня зустрічатися з Валеріем Чкаловим; він немов магніт притягував тих, хто знав його; дружили вони відкрито, на людях з'являлися разом. Через тиждень після того, як про це дізнався Сталін, знаменитий льотчик розбився за загадкових обставин.

Женя не похитнулась: проводила весь час разом з Ісааком Бабелем; він теж працював у редакції; Бабеля заарештували.

Сталін подзвонив до неї і сказав лише одне слово: «Ну?»

Женя кинула трубку. Незабаром заарештували Михайла Кольцова, наставника, потім шльопнули Єжова — той був і так приречений, «носій таємниць»…

…Сталін зустрів Берію лагідною усмішкою, спитав по-грузинськи, як справи, що нового, як дома; Берія якусь мить думав, якою мовою відповідати. Старець дедалі більше й більше вірив у те, що він росіянин, виразник народного духу, цілком можливо, що йде чергова перевірка, тому фразу побудував хитро:

— Матлобт[6], товаришу Сталін, усе добре…

— Ну, що сталося?

— От, — Берія простяг папку, — тут всього лише дві сторіночки, товаришу Сталін.

Той відсунув папку:

— Кореспонденцію можна було із фельд'єгерем прислати… Розкажи, в чому справа, а це, — він поклав руку на папку, — я потім подивлюся…

— Добре, я готовий, хоч мені дуже боляче розповідати про це…

— Тобі боляче? — Сталін здивувався. — Такий молодий, а боляче… Це мені боляче всіх вас слухати… Наші суперечки при Леніні — ніщо в порівнянні з вашою банкою скорпіонів… Звідки у вас таке макіавеллівське інтриганство?! Я ж без упину прошу: критикуйте, заперечуйте, боріться за свою думку… А ви? Крім Вознесенського — тягнете руки, як школярі… Ну, давай, що стряслось?

— У журналі «Вопросы философии» з'явилася статгя, товаришу Сталін… Дуже різка… Хоч там і не називають нікого на ім'я, але втоптали в грязь тих атомників, без яких ми не матимемо штуки. А потім зажадали скликати нараду моїх атомників, щоб вони покаялися й затаврували космополітів… А в мене, на жаль, їх багато, починаючи з глави школи Йоффе і кінчаючи Ландау… Словом, приїхали товариші з Агітпропу, оголосили засідання відкритим і запропонували висловлюватися; по-моєму, вони підготували двох молодших наукових співробітників, але кому вони потрібні в нашому проекті, ці сопляки? Першим руку підняв Йоффе: «Прошу слова…» Спробуй не дай. Старий вийшов і сказав буквально таке: «Наше завдання полягає в тому, щоб працювати над проектом з ранку до ночі, без відпочинку й сну, йдеться про оборону Батьківщини. Або мої співробітники робитимуть своє діло, або розтринькуватимуть його на цих нікому не потрібних зборищах… Але тоді я попрошу наших шановних гостей — ідеологів з Агітпропу ЦК піти зараз же в лабораторії її розпочати роботу над проектом…»

Сталін на мить завмер, обличчя покрилося зморшками — хворе обличчя, — потім посміхнувся:

— Ідіоти… Що, нема на кому свої пера пробувати? Мало їм фізіології й генетики?! Шмальгаузена їм мало?! Хто давав завдання опублікувати цю статтю?

— Не знаю, товаришу Сталін… Але фізики досі бурлять…

Сталін зняв трубку «вертушки», не подивившись навіть на годинник: пів