Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

Майор іде до паламаря, будить його, виводить майже голого й сонного надвір і велить стріляти у ведмедя, що нипає коло органістової клуні.

— Якщо ти застрелиш цього ведмедя, Фабер віддасть за тебе свою сестру, — каже майор, — бо ти доскочиш великої шани. Це не звичайний ведмідь, найславетніші люди в околиці мали б за честь його вбити.

І майор дає паламареві свою рушницю, заряджену кулею зі срібла й дзвонового сплаву, вилиту на церковній вежі вночі проти п’ятниці, як наставав місяць, а сам ажз тремтить із заздрощів, що хтось інший уб’є короля лісів, старого ведмедя з Гурліти.

І паламар прицілюється, о господи, прицілюється так, ніби хоче влучити у Велику Ведмедицю, що високо в небі кружляє навколо Полярної зірки, а не в звичайного, земного ведмедя. Лунає такий гучний постріл, що його чутно аж на вершині Гурліти.

Та хоч як паламар кепсько прицілювався, ведмідь упав. Так завжди буває зі срібною кулею. Завжди влучаєш ведмедеві в серце, навіть як націляєшся у Велику Ведмедицю.

З усіх поближніх садиб вискакують люди, цікаві, що сталося, бо зроду ще не чули такого гучного пострілу й такої могутньої луни. Всі хвалять паламаря, бо ведмідь був справжнім лихом цілої околиці.

Виходить також миршавий Фабер, і майор гірко розчаровується. Всі захоплені паламарем, до того я» він урятував Фаберові корів, але німець ані зворушений, ані вдячний. Не простягає рук, щоб обняти паламаря, як швагра й героя.

Майор супить брови і тупає з люті ногою. Отака ницість! Він пробує втовкмачити нікчемному німцеві, який великий подвиг вчинив паламар, але не годен вимовити й слова в своєму гніві. І він дедалі дужче шкодує, що даремне зрікся нагоди самому вбити великого ведмедя.

Ні, йому важко навіть збагнути Фабера — адже той, хто вчинив таке геройство, вартий найродовитішої дівчини!

Паламар та ще кілька молодиків хочуть зняти з ведмедя шкуру. Вони йдуть гострити ножі, решта людей вертається спати, і майор Фукс лишається сам коло вбитого звіра.

Зненацька він кидається, до церкви, ще раз відмикає браму, береться стрімкими сходами нагору, полохаючи поснулих голубів, і знову заходить на дзвіницю.

А потім, коли під майоровим наглядом молодики беруться білувати ведмедя, то знаходять у його пащі пачку кредиток — п’ятсот ріксдалерів. Годі пояснити, звідки вони там узялися, але ж це незвичайний ведмідь, а що його вбив паламар, то, певна річ, і гроші були його.

Коли про це всі довідуються, то й миршавий Фабер теж раптом починає розуміти, який великий подвиг вчинив паламар, і заявляє, що буде пишатися, коли назве його своїм швагром.

Майор Андерс Фукс вертається до Екебю в п’ятницю ввечері після щедрої гостини в паламаря з приводу влучного пострілу й після бенкету на заручинах в органіста. Вертається з важким серцем. Він не відчуває радості, що його ворог уже вбитий, і не тішиться чудовою ведмежою шкурою, яку одержав у подарунок від паламаря.

Може, хтось подумає, що майор жалкує за гарною панночкою, яка тепер дістанеться іншому? Ні, не це його журить. Шкода майорові, що одноокий король лісів уже мертвий і що не він стрілив у нього срібною кулею.

Зайшовши до кімнати, майор мовчки шпурляє шкуру між кавалерів, що сидять біля коминка. Він жодним словом не пояснює, як та шкура йому припала; І тільки набагато пізніше хтось-таки звабив його розповісти про ту пригоду. Але священикового сховку на гроші він нікому не виказав, а той, мабуть, так і не помітив пропажі.

Кавалери оглядають шкуру.

— Чудова! — каже Беренкройц. — Хотів би я знати, як того розбійника збудили з зимової сплячки? Чи ти вбив його в барлозі?

— Його застрелено в Бру.

— Так, добрий вуйко, хоч і не такий, як ведмідь з Гурліти, — озивається Єста.

— Якби він був одноокий, — каже Кевенгюлер, — то я б подумав, що це той самий, такий він великий, але на шкурі не видно ні шрамів, ані більма на оці, отже, це якийсь інший.

Майор лає себе за дурість, тоді зненацька обличчя його розквітає такою радістю, що стає майже гарне. Отже, великого ведмедя не вбив хтось інший!

— Господи, який ти добрий! — каже він і побожно складає руки.

Розділ дев’ятий

РОЗПРОДАЖ У Б’ЄРНЕ

Не раз ми, бувало, молодими слухали оповідки старших ї дивом дивувалися:

— Невже ви замолоду щодня бенкетували? Невже тоді життя було як одна нескінченна пригода?

— Чи тоді всі молоді жінки були вродливі і варті кохання? Чи Єста Берлінг після кожного балу викрадав котрусь із них?

Старі хитали поштивими головами й заходжувались оповідати про шурхіт прядок, рипіння ткацьких верстатів, брязкіт начиння в кухні, про стук і гук сокир у лісі. Але за хвилю знову звертали на давнє. І до ганку під’їздили сани, і темним бором мчали повози з веселими молодиками, і гриміли танці, й лопалися струни. Круг довгого Левену шуміло й гуло від шалених, свавільних пригод, аж за милі котилась луна. Хилилися й падали дерева, бушували руїнницькі сили: палахкотіли пожежі, лютували повені, голодні дикі звірі нипали круг людських осель. Копита восьминогах коней затоптували в землю тихе щастя: де вони пробігали — в серцях чоловіків загніжджувався шал, а бліді жінки наосліп мчали від своїх домівок.

Сиділи ми, бувало, молодь, принишклі, вражені, нажахані, але й щасливі. «Які ж бо люди! — думалося нам. — Таких ми вже ніколи не побачимо!»

— Хіба за тих часів люди не думали, що вони чинять? — питалися ми.

— Чому ж ні, думали, — відповідали старші.

— Але не так, як ми, — вперто казали молоді, і старші не розуміли, що ми мали на думці.

А ми мали на думці чудного духа самоаналізу, що вже міцно в нас укоренився, крижані очі та довгі пазуристі пальці того, що сидить у найтемнішому кутку нашої душі і розскубує наше єство, як старі баби розскубують клапті шовку чи вовни.

Довгі, тверді, гачкуваті пальці розскубують наше «я» клаптик по клаптикові на купу стріп’я, і всі наші найкращі почуття, всі найбезпосередніші думки, всі вчинки зважують, обстежують, розкладають на купки, на них дивляться крижані очі, а беззубий