Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

Баба йому дала повечеряти. Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина Бориса. Полягали спати. Встали вранці. От вона й каже сонцеві:

– Що мені, сину, снилося!

– А що, мамо?

– Снилось мені, що десь є сад великий: як родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.

– Еге, мамо, є великий сад, у ньому закопані розбійницькі гроші. Тоді він почне родити знов, як викопають їх.

– І ще мені, сину, що снилося.

– А що, мамо?

– Десь стоять два солдати на ланцюгу прикуті.

– Еге: якби вони ті гроші, що в саду закопані, пожертвували на бідних, то пішли б по своїх містах.

– І ще що мені, синку, снилося.

– А що?

– Десь є чоловік та жінка, пару голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають.

– Еге, ловитимуть, поки світ сонця: вони як були молоді, пару дітей своїх згубили.

– І ще що мені, синку, снилося.

– Що?

– Десь є шинкарка: із колодязя в колодязь переливає воду, ніяк не переллє.

– Еге! За шинкарство – найгрішніш! Вона переливатиме, поки й світ сонця! Вона як була молода, то кому переллє, а кому недоллє.

– І ще що мені, синку, снилося.

– Що?

– Десь лежить кит-риба, і через неї люди їздять.

– Еге, й це є! Якби вона вихаркнула корабель людей, так пішла б у море.

– І що ще мені, синку, снилося.

– Що, мамо?

– Що колись ти сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.

– Еге, і це було. Як була моя дівчина у морі, то вона вийде – я засоромлюсь та й почервонію. Я зійду рано і зайду червоно. А тепер немає моєї дівчини, то я зійду пізно і зайду біло.

От пішло сонце. Здивувалося, що таке його мамі приснилося, що в світі робиться. Пішло воно. А мати дала поснідати Трьом-синові Борисові й розповіла йому все.

Їде він назад. Лежить кит-риба.

– А що, нагадував?

– Казало, – відповідає, – якби ти вихаркнула корабель, пішла б у море.

Тоді кит-риба як харкнула, увесь світ стрепенувся. Йде далі: стоїть шинкарка.

– А що, нагадував про мене?

– Нагадував. Казало, що будеш переливати, поки світ сонця.

– То я, – каже, – не буду поспішатися.

Йде далі. Коли стоять чоловік і жінка, ловлять голубів.

– А що? Нагадував про нас?

– Нагадував. Казало, що будете ловити, поки світ сонця.

– Ну, ми не будемо й поспішатися. А то все така думка, що от-от скоро піймаєш.

Їде, коли стоять ті два солдати й питають:

– А що? Нагадував?

– Нагадував. Казало сонце – як пожертвуєте на бідних ті гроші, що закопані у саду, то по своїх містах підете.

Вони сказали, що пожертвують – зараз так і пішли. Йде далі. Сторожі питають:

– Чи нагадував?

– Нагадував. Казало: як викопаєте ті гроші розбійницькі, що тут закопані, то сад буде знов родити.

Вони викопали, сад почав родити.

Прийшов він додому, до царського палацу. Усе взнав і цареві розказав. Цар його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.

Солдат і смерть

Прослужив солдат двадцять п'ять років. Іде додому і думає: «От прослужив я двадцять п'ять років, прийду додому, скажуть люди: «Дурак солдат… Двадцять п'ять літ прослужив, а царя не бачив». Вернуся, подивлюся на царя». Вернувся солдат, підійшов до палацу царського, а варта його й не пускає. Доповіли цареві.

– Ваше величество, якийсь вояка хоче до вас.

– Хай іде.

Приходить солдат.

– Що, служивий, скажеш?

– От прослужив я двадцять п'ять год, прийду додому, люди скажуть: «Дурак солдат… Прослужив двадцять п'ять літ, а царя і не бачив». То я прийшов, щоб побачить вас.

– Ну, яку ж тобі нагороду дати? – питається цар.

– Дайте мені старе сідло.

– Та нащо тобі старе сідло, я тобі дам нове.

– Ні, я хочу старе.

– Ну, добре.

Дав цар наказ – і принесли слуги солдатові старе сідло.

– Напишіте, ваше величество, бумажку, бо дома ніхто не повірить, що я був у царя і він подарував мені старе сідло.

Написав цар записку: «Дарую за добру службу такому-то солдатові старе сідло». Ще й підписався. А був у сусідньому селі пан і мав маєток Старе Сідло. То он що захотів хитрий солдат, а якесь там дрантиве сідло – нащо йому?

Попрощався солдат з царем, подякував за дарунок, подався в дорогу.

Іде солдат дорогою і знову думає: «Прийду додому, спитають люди: «Царя бачив?» – «Бачив». – «А Бога ж то не бачив?» – «Не бачив…» Піду Бога побачу ще». Вертається солдат, іде до Бога. От підходить до райських воріт і бачить, що при дверях Смерть стоїть на варті.

– Куди йдеш, солдат?

– От прослужив я двадцять п'ять год: царя бачив, а Бога ж то не бачив. Хочу побачить його.

– Наказано, служивий, нікого не пускать до Бога.

– Та мені б хоч одним оком глянуть на нього.

– Лишайся на моєму місці, а я вже доповім про тебе Богові.

Лишився солдат замість Смерті чергувать, щоб хто, бува, сторонній не проскочив, а Смерть пішла до Бога.

– Боже, якийсь солдат прийшов, хоче побачить вас. Двадцять п'ять год прослужив. Царя бачив, а Бога не бачив.

– Добре. Нехай стає на службу до мене, на твоє місце, а ти будеш три года ходить по землі і людей забирать.

Повернулася Смерть і пішла. Через три роки назад прийшла, а солдатові здалося, що минуло всього три дні.

– Куди йдеш? – затримав солдат непрохану гостю.

– До Бога.

– Наказано нікого не пускать.

– Я по ділу до нього.

– Тоді постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.

Лишилася Смерть чекати, а солдат пішов до Бога.

– Чого, солдате, прийшов?

– Смерть прислала.

– Скажи їй, щоб іще три роки стареньких-стареньких людей забирала.

– Добре.

Вернувся солдат.

– Ну, що Бог сказав? – допитується Смерть.

– Та сказав, щоб ти три роки старенькі-старенькі дуби гризла.

Думає Смерть: «Що таке? Ніколи ж не було такого, щоб наказано мені дерева гризти…» Але пішла. Гризла три роки старенькі-старенькі дуби, ледве прийшла, втомлена.

– Куди йдеш? – знову питає солдат.

– До Бога.

– Наказано нікого не пускать.

– А я по ділу до нього.

– Постій на моєму місці,