Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

Прийшов солдат до Бога.

– Чого, солдате, прийшов?

– Смерть прислала.

– Скажи їй, щоб три роки середнього віку людей забирала.

– Добре.

Вернувся солдат, а Смерть допитується:

– Ну, що Бог сказав?

– Та сказав, щоб ти ще три роки середнього віку дуби гризла.

Пішла Смерть. Гризла три роки середнього віку дуби, ледве-ледве прийшла.

– Куди йдеш? – знову питається солдат, як тільки ступила Смерть на поріг.

– До Бога ж.

Вперлася Смерть, щоб таки їй пройти, але солдат не пустив.

– Постій на моєму місці, а я піду й доповім.

Прийшов солдат до Бога.

– Чого, солдате, прийшов?

– Смерть прислала.

– Скажи їй, щоб малих дітей три роки забирала.

– Добре.

Вертається солдат.

– Ну, що Бог казав? – питається Смерть.

– Бог сказав, щоб ти молоді дуби три роки гризла.

Пішла Смерть. Через три роки приходить.

– Куди йдеш? – питає солдат.

– До Бога.

– Постій. Піду доповім.

– Ні, я уже піду.

Вперлася Смерть, що й годі було солдатові її втримати. Пішла-таки до Бога. Подивився Бог на неї та й питається:

– Що з тебе стало? Не пізнати тебе.

– Хочеш, Боже, щоб я дев'ять років гризла дерева і міцна була?

– А хто тобі казав дерева гризти?

– Солдат.

– Покличте його сюди.

Покликала Смерть солдата до Бога.

– Солдате, нащо ти казав Смерті три роки старі дуби гризти?

– У мене дома отець і мати старенькі, вона б їх загризла.

– А нащо казав гризти середнього віку дуби?

– Та от я сам середнього віку…

– А нащо казав молоді дуби гризти?

– У мене дома є діти маленькі…

– Ну, добре, – каже Бог. – На тобі цього білого коня, іди вже від мене.

Сів солдат на білого коня, їде. Темно вже стало, а в лісі, край дороги, бачить, мовби вогник горить. Придивляється, а то – пір'я на жар-птиці.

– Брати чи не брати? – питається у коня.

– Бери… Від біди не одмахнешся.

Забрав солдат пташине перо. Куди їхать? Хіба до царя стать на службу? Приїхав солдат у царський дворець, а про те старе сідло і не думає. Прийняв його цар, дав роботу – доглядати царських коней.

Ідуть увечері конюхи у царські конюшні, беруть із собою лампи, свічки, а солдатові того не треба. Бере пташину пір'їну, заткне у стріху – і світить вона. Та донесли конюхи цареві на солдата, що має він дивну пташину пір'їну, яка вночі світиться.

Наказав цар солдатові принести ту пір'їну. Подивився цар на те диво – перо жар-птиці – і каже:

– Дістань мені з дна морського золоту пані. Коли дістанеш – віддам тобі перо жар-птиці, а не дістанеш – накажу зварить тебе в кобилячому молоці.

– Добре, я подумаю…

Прийшов солдат до коня і журиться. Кінь і каже:

– Я тобі казав, що буде біда. Але щось придумаємо… Накупляй барвистих стрічечок в онучників, і поїдемо до моря. Але там не зівай: розвішай на ліщині оті стрічечки, а коли з моря вийдуть морські люди, щоб подивитися на диво-стрічки, то ти хватай щонайгарнішу дівчину і скоріш сідай на мене.

На другий день прийшов солдат до царя і каже:

– Поїду я за золотою панею.

Поїхав солдат до моря, розвішав на ліщині різнобарвні стрічки, а морські люди почали одна за одною вилазить із води – та до тих стрічок. Аж останньою вийшла з хвиль красива-прекрасива дівчина, з довгими-предовгими косами. А солдат з-за кущів, схватив ту дівчину за косу, сів з нею на коня – і до царя.

Привіз солдат у царський палац золоту пані, але ж хвіст її у бочці з водою, бо без води не може жить, задихається. Пожила вона щось із тиждень та й каже цареві:

– На дні моря є у мене золота комода – придане моє. Коли дістанеш її, то я тоді вийду за тебе заміж.

Викликав до себе цар знову солдата і сказав:

– Є на дні моря золота комода – придане золотої пані. Поїдь і дістань її звідти. Коли не дістанеш, то звелю зварити тебе в кобилячому молоці.

Пішов солдат в конюшню до коня, радиться з ним.

– Не дістанемо ми з дна морського золоту комоду – приданого золотої пані. Хай цар заварює молоко на тебе. Попросиш у його, щоб дозволив тобі попрощатися зі мною. Приведеш мене до котла, у який тебе будуть кидать. Як я тричі пирхну в молоко, то ти скоренько скачи в киплячий котел. Тоді тобі нічого злого не станеться.

Уже заварили в котлі молоко, цар і каже солдатові:

– Ну, тепер скачи в молоко.

– Перед смертю, царю, я хочу з конем попрощатися.

– Ну йди, прощайся.

Привів солдат свого коня, став той над котлом, пирхнув раз, другий, а за третім солдат і скочив у котел з молоком. Тут же він і виплинув: вся одіж його стала золотою, а сам він бравим і красивим хлопцем.

Побачив те диво цар та й захотів і собі помолодіти.

– Зараз же й на мене заварюйте молоко.

Заварили царські слуги молоко, пішов цар до свого коня, привів його, попрощався з ним і скочив у котел. Тільки кісточки і лишилися по ньому.

А солдат оженився з морською золотою царівною, довго жив-поживав і не горював.

Про Мар'ю-царівну та Івана-царя

Був один бідний чоловік. Це було в місті, де жив цар. А той чоловік мав дванадцять дітей.

Одного разу цар наказав кучерові запрягати коні. Кучер запріг коней, сіли на кочію і їдуть по місту. Під'їхали до хати бідного чоловіка. Побачив цар цілу купу дітей – і всі обдерті, майже голі.

– Ану, зупини!

Кучер зупинив коні, й цар зійшов на землю. Став перед порогом і роздивляє тих дітей. Вибрав собі з-поміж них дівчинку і хлопчика, що були найгарніші, й каже чоловікові:

– Продай мені цих двох діточок.

Чоловік дітей не продає.

– Тоді дайте просто так.

– Це вже інше діло, – каже чоловік. – Просто так – беріть.

І цар привіз дітей до себе. Поселив їх в окремій кімнаті, дав їм карти й гроші, аби забавлялися.

Хлопця звали Іванком, дівчинку – Марійкою.

Грають вони в карти, і Марійка виграла в Іванка всі гроші. Хлопець розсердився і промовив:

– Бодай тебе взяла чорна хмара!

Тої ж миті вікно відчинилося – і дівчинка пропала.

Зайшов цар:

– А де Марійка?

Хлопець сказав правду:

– Так і так, я розсердився, що вона виграла гроші, й промовив: «Бодай тебе взяла чорна хмара!» Вікно відчинилося – і Марійка зникла.

– Ну, якщо нема Марійки, то йди геть і