Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

79

В Римі був звичай дарувати людині, що видужувала, подарунки — так звані сотерії.

80

«Левом, наприклад, ти став…» — як, скажімо, Сулла, який, за Плутархом («Життя Сулли», 30), замолоду був м’якої, співчутливої вдачі, а ставши диктатором, уславився своєю жорстокістю. Одне слово, «Honores mutant mores» — зі зміною почестей змінюються й звичаї людини. Передбачити, якими стануть ті «звичаї», поведінка, спосіб життя, справді неможливо.

81

«Гостииці» (Xenia) — так називається XIII книга Марціала, до якої належить ця епіграма. Книга складається з епіграм, написаних у вигляді підписів до дарованих предметів. Тріфон — відомий як видавець Марціала і Квінтиліана. Антична традиція знаходить свій відгомін і в наші часи: поетичну збірку під заголовком «Ксенії» (2005) видала Оксана Максимчук.

82

«…надто безпечна…» — Причина — у процентованому тут «nimis» (над міру). Універсальне «Ne quid nimis» («нічого над міру»), як тонко спостеріг автор епіграми, діє й у цьому випадку.

83

Веселий приклад відносності. Майже буквальний відповідник у наших коломийках: «Аби’с знала, моя мамко, / Шо сі зо мнов діє: / Черевина підростає, / Пояс коротіє».

84

Верона — рідне місто Катулла, Мантуя — Верґілія. Ще один доказ того, що «Homo locum ornat, non hominem locus» («Людина є окрасою місця, а не місце — окрасою людини»). Існує також переклад В. Маслюка.

85

Марк Аврелій Олімпій Немесіан Карфагенський — поет кінця III ст., «останній буколічний автор». Від нього дійшла частина дидактичної поеми «Про собаче полювання» і чотири еклоги (в рукописах XV—XVI ст. разом з еклогами Кальпурнія). Певних біографічних даних про поета нема.

Існує український переклад другої еклоги Немесіана (Ю. Кузьми) — див.: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ. 2000. — С. 283—285. Першу еклогу перекладено вперше.

86

Тітір, Гімет, Мелібей, Мопс — традиційні для буколік імена пастухів. Пан — грецький бог, покровитель стад, пастухів, навчив людину виготовляти з очерету флейту (сирінгу) і грати на ній (пор. 4); Фавн — італійський бог, відповідник Пана; уявляли його як одиничним богом, так і множинним (пор 66: «фавни»);, Аполлон (Феб) опікувався мистецтвами і насамперед співом (пор. 5; 25), як бог світла міг ідентифікуватися з богом сонця Геліосом (пор. 86); лавр (пор. 65) — присвячене йому дерево. Орфей — міфічний співець і гравець на лірі (пор. 25—26); Палес — пастуша богиня, опікунка кіз і овець, молоко (пор. 68) було традиційною жертвою, яку їй підносили; Флора — богиня цвіту; Мани — душі померлих (пор. 22; 70);

87

2. «…ще цикад… не чути…» — вказівка на ранню пору (пор. 7): цикади «розспівуються» ближче до полудня (в спекотний час).

88

15. «Мопса-невдаху… переміг» — пісенні змагання — традиційний мотив буколіки.

89

32—34. «Тут таки любо співать…» — пісня вимагає не лише тиші, а й відповідного краєвиду — для настрою: зелень трав, зачарований тишею гай, бики, що одаль скубуть собі травицю, нічим не порушуваний спокій… Із цього тла висновується голос сопілки: споглядаючи красу (ще Сапфо зауважила), людина відчуває потребу співати — їй любо співать…

90

74. «…відповідають ліси…» — як у VIII еклозі Верґілія: «Я не співаю глухим: відспівує ліс кожне слово». Людина й природа — у повному душевному порозумінні.

91

75—79. «На суходлі скоріш…» — часто використовувані у фольклорі т. зв. «adynata», «неможливі речі».

92

86. «Феб уже коней жене…» — вогненні коні, запряжені в сонячну колісницю, якою бог сонця (в ориґіналі — Sol, сонце, що в лат. мові теж чол. роду) щодня об’їжджає небо від сходу до заходу.

93

87. «…де золота зблиски…» — ранковим променем починається еклога (пор. 2; 7), а закінчується — призахідним, що золотими зблисками відсвічує на воді. «Вечірній» фінал не раз бачимо і у Верґілієвих буколіках (пор. I; VI; X).

94

Децім Магн Авсоній (бл. 310 — бл. 395) — один з найзначніших пізньолатинських поетів. Народився в Бурдиґалі (тепер Бордо, Франція). Впродовж 30-ти років був викладачем граматики і риторики в рідному місті, згодом — особистим вчителем майбутнього імператора Ґраціана. В 379 р. став консулом (на той час — посада формальна, але особливо почесна). Після вбивства Ґраціана повернувся на батьківщину. Авсоній — поет широкої ерудиції і блискучий версифікатор. Він віртуозно володів різними формами і спробував себе в багатьох жанрах. Часто його поезія, хоч і майстерно зроблена, проте поверхова і холодна. Але є в Авсонія і справжні шедеври пізньолатинської літератури.

Маркування творів — за виданням Пайпера (див. вступ до коментарів, с. 201); римське число означає розділ видання Пайпера, арабське — номер твору в межах розділу.

Раніше українською було перекладено лише декілька епіграм Авсонія (М. Зеров і В. Маслюк).

95

Авсоній з сердечною теплотою описує плекану руками предків свою батьківську садибу. Поет, для якого найважливішими є духовні цінності, задоволений достатнім, тому й наголошує на невеликих розмірах своєї посілості. Що менша вона, то більша до неї любов, сильніша прив'язаність; справді, великим — похваляються, мале — люблять, плекають. Гарно про це — Верґілій в «Георгіках» (II, 412—413); «Хвали собі землі обширні — клаптик свій обробляй».

96

9—10. «…хто купно живе в рівновазі духу, ще й серцем одним…» — поет наголошує на гораціанській рівновазі духу (aequanimitas), додаючи до того ще й unanimitas — вміння жити купно однією душею, бути однодумцями (у Шевченка: «єдиномисліє подай»). Сенс цих рядків можна ввібрати також у прислів'я: «В тісноті, та не в кривді».

97

11—12. «…весь у жаданнях… — без жадань…» — дві крайнощі; найвища мудрість, акцентує поет далі, — міра, золота середина.

98

12—14. Крез — лідійський цар, що гордився своїм надзвичайним багатством. Діоген — грецький філософ-кінік, що сповідував відмову від будь-якого майна. Арістіпп — філософ-гедоніст, що не уникав багатства, але й не надавав йому великої ваги, легко з ним розстаючись. Мідас — міфічний цар Лідії, що випросив собі здатність перетворювати все, до чого доторкався, в золото.

99

17. «Тую садибу тобі