Читати книгу - "Ольвія"

Ось процесія дісталася до могили Ора й спинилася. Нора, яку прорили злодії минулої ночі, вже була засипана землею. А поруч чорніла глибока яма, до якої і підвели стратеників. Юрма щільніше обступила місце страти, гуділа, натискувала, і вершники ледве стримували натовп.

Коли приготування були закінчені, засуджених поставили на коліна, і Тапур крикнув до них:

– Зараз ви підете у світ пращурів. Я обіцяв вам допомогти знайти туди дорогу. Дорога на той світ веде через цю яму. А вже на тім світі підійдете до вождя Ора і, впавши на коліна, розкажете йому, за віщо я вас покарав. Але одного з вас я все ж милую.

Вчувши про те, стратеники враз ожили, затремтіли… У їхніх очах мигнули іскорки надії. Кожний з них, ще не вірячи у чудо, благав вождя: «Мене… мене…»

Тапур кивнув на крайнього, низькорослого, найбільш зляканого.

– Ти!.. Встань! Дивись і запам'ятовуй, що зараз буде!

Тапур махнув рукою. До двох стратеників підбігли скіфи, ударами в голову прикінчили їх. Фракійці й зойкнути не встигли. Трупи поскидали у яму, а яму швидко загорнули, зрівняли і затоптали…

– Бачив?.. – запитав Тапур помилуваного фракійця. – Запам'ятав?

– За-запам'ятав, – все ще не міг отямитись помилуваний.

– Коня!.. – крикнув вождь.

Миттю підвели коня.

– Сідай!..

Охнув здивовижений натовп. Що це з вождем коїться? Мало того, що помилував злодія, котрий осквернив могилу Ора, так ще й коня йому дарує… Де це бачено, де це чувано?

– Сідай! – втративши терпіння, закричав вождь.

Але фракієць чи з радощів, що вцілів, чи з ляку, а ніяк не міг видряпатися на коня. Зрештою його посадили на круп коня, ткнули у руки повіддя.

– Все бачив? – ще раз запитав його вождь. – Все запам'ятав?

– Все бачив, – перелякався фракієць… – Все запам'ятав…

– А тепер – гайда!

– Куди? – витріщився помилуваний.

– У свою Фракію! – крикнув Тапур. – І розкажи там усім, що ти щойно бачив. І додай: так буде вчинено з кожним, хто посміє хоч пальцем доторкнутися до скіфських могил. А тепер забирайся геть, щоб і духу твого тут не було!

Кінь зірвався з місця і поніс степом переляканого фракійця…

Розділ восьмий

Вогник у пітьмі

Летіло степами «велике вухо»; стооке – все бачить, стоязике – все передає, стокриле – всі відстані долає. Летіло «велике вухо»[20] від долини до кряжа, від дороги до стежки, від колодязя до табуна, від табуна до кочовища… Летіло, ясу несло…

Зустрічаються в степу двоє кочовиків.

Після звичайних привітань:

– Чи здоровий ти?..

– Здоровий, а ти? Хай Папай дарує тобі здоров'я!

Відразу ж:

– Що чувати у степу? Які новини?

– О, багато новин у степу. А найперша така: Тапур з тисячею вершників ходив до греків і взяв собі дочку їхнього архонта. Така гарна!.. Ні в кого з вождів немає такої гречанки.

– Бувай!

– Бувай!.. Спішу передати новину.

І летить далі «велике вухо»:

– О, новин багато, а найперша така: Тапур зібрав усіх своїх людей і напав на греків. Захопив багато рабів, цілі валки добра нахапав.

– І везе ж тим хапунам!

– Еге, збагатилися. А тут сидимо на однім місці, і кибитки наші геть порожні… Бувай!

– Бувай!..

І знову летить «велике вухо» степами, розносячи вість про вдалий похід Тапура до греків, про багатства, які він у них захопив… Долетіло «велике вухо» й до владики Іданфірса: Тапур на греків біля лиману напав, греків розорив, багатства набрав, нахапав, нагріб…

Спалахнув гнівом владика.

– Ми з греками у мирі, а Тапур посмів на них нападати! Гінця!

Гінці з гнівом владики Скіфії ще ніколи не барилися. Швидкі коні несуть їх, як на крилах, і вони прибувають завжди негадано, невчасно…

Ось і до Тапура негадано примчав гонець. І прилетів у жовтім плащі, а жовтий плащ – то ознака гніву владики. Але, як велить звичай, Тапур гінця прийняв як гостя, запросив його до білого шатра.

З цікавістю розглядав молоде обличчя гінця з м'якими жіночими рисами, з ріденькою борідкою, що тільки-но почала прокльовуватись. Певно, знатного роду, коли такого молодого поставлено гінцем. А що гонець не простий, свідчив знак на його куртці: сонце, на якому схрещені три стріли.

Сонце – символ владики, отже, гінця треба приймати поштиво, а схрещені три стріли означають, що Іданфірс – владика неба, землі і людей Скіфії.

– Я слухаю тебе, гонець самого владики, – зовні ліниво цідив Тапур, напівлежачи на кошмі, а сам гадав: чому це гінця принесло, з якими вістями? Узявши з рук слуги чашу з кумисом, сперся ліктем на подушки, тягнув кумис. – Які вісті?.. – Кивнув слузі, щоб той пригостив гінця. – Як поживає владика? Боги, як завше, не обходять його милістю?

– О, так, – відповів гонець, беручи з рук слуги чашу з кумисом. – Владика Скіфського царства запрошує вождя Тапура прибути до нього і випити біля шатра золоту чашу вина.

«Біля шатра?.. – подумки зауважив Тапур. – Так запрошують винних. Але чаша золота. Виходить, владика ще шанує мене. Хоча щось затіває…»

Гонець передихнув, допив кумис і закінчив:

– Владика у гніві великому!

– Чим же Тапур прогнівив самого владику?

– «Велике вухо» принесло погані вісті: Тапур напав на греків біля лиману, розорив їх, набрав собі добра чимало.

– «Велике вухо» не завжди правду несе, – сказав Тапур спокійно.

– Владика у гніві великому за похід Тапура до греків!

Тапур промовчав, бо негоже йому, вождю, виправдовуватись перед гінцем.

– Іданфірс запрошує Тапура випити чашу із зав'язаними очима!

Он воно що! Владика вже виніс йому смертний вирок. Тільки благородний. Дасть на вибір три чаші з вином. В одній буде отрута… Гм… Тапур виправдовуватись не буде.

– Владика Скіфії своїми устами сказав: якщо Тапур має серце лева, то хай прибуде до нього. Якщо ж Тапур має заяче серце…

Тапур жбурнув чашу з кумисом, рвонувся вперед, вп'явся в кошму.

– Що-о??? Я – боягуз??? Твій владика гадає, що Тапур останній боягуз і що він не прийде до шатра владики? І тоді з нього будуть потішатися степи?

Гонець мовчав, він своє завдання виконав, все, що велено, передав, а решта його не цікавить.

– Мені пора… – зводиться він.

– Де зараз кочує владика? – прохрипів Тапур.

– Владика біля річки Тірасу, – відповів гонець, зводячись. – Він поїхав прикластися до сліду Геракла.

– Передай владиці, що Тапур… Тапур негайно