Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Після того цілих три дні Куміко зі мною не розмовляла. Зовсім. Спала в іншій кімнаті, їла наодинці. Це була, можна сказати, найбільша криза в нашому подружньому житті. Вона по-справжньому на мене сердилась, і я добре розумів її настрій.

— Що б ти подумав, якби опинився на моєму місці? — спитала мене Куміко після трьох днів мовчанки. — Якби я повернулася додому в неділю, о третій ранку, навіть не попередивши по телефону, й сказала, що пролежала досі в ліжку з чужим чоловіком, але нічого з ним не мала? Мовляв, повір мені, я його тільки «заряджала». Тож поснідаймо й лягаймо спати. Якби я такого наговорила, то ти спокійнісінько повірив би?

Я мовчав.

— А ти зробив ще гірше, — сказала Куміко. — Спочатку збрехав! Сказав, що з кимсь випивав, а потім грав у мадзян… Але ж це чиста брехня! Як я можу повірити, що ти з нею не спав? Як можу повірити, що ти правду кажеш?

— Вибач, що спочатку збрехав. Бо не уявляв собі, як пояснити правду. Але повір: я справді не зробив нічого поганого.

Куміко схилила голову над столом. Мені здалося, ніби навколишнє повітря поволі рідшає.

— Не знаю, що ще сказати. Іншого пояснення в мене немає. Залишається тільки просити, щоб ти мені повірила.

— Гаразд, повірю, якщо ти цього так хочеш, — сказала Куміко. — Але запам’ятай: можливо, і я коли-небудь з тобою так учиню. І тоді ти також мені повір. Я маю на це право.

Досі Куміко ще не користувалася своїм правом. Але я часто пробував уявити собі, як реагуватиму, коли вона ним скористається. Можливо, я їй повірю. Однак, мабуть, нестерпно переживатиму. Мовляв, навіщо навмисне так робити? Напевне, так думала про мене того дня й Куміко.

— Заводний Птаху! — гукнув хтось з двору. Це була Мей Касахара.

Витираючи волосся рушником, я вийшов на веранду. Вона сиділа на її краю і кусала ніготь на великому пальці. На ній були такі ж темні окуляри, як і під час нашої першої зустрічі, кремові бавовняні штани й чорна спортивна майка. У руці вона тримала папку.

— Он там перелізла, — мовила вона, показуючи на бетонну стіну, й обтрусила штани від пороху. — Прикинула на око, куди лізти. І добре, що вгадала. От була б халепа, якби я залізла не у ваш двір!

Мей добула з кишені пачку «Short Hope» і закурила.

— До речі, як поживаєте, Заводний Птаху?

— Так собі.

— А я от сьогодні йду на роботу. Може, підемо разом, га? Робота розрахована на двох, а тому мені було б набагато краще зі знайомою людиною. Незнайома набридатиме різними запитаннями — мовляв, скільки мені років, чому до школи не ходжу? А ще ж може трапитись і збоченець. І таке буває. А тому ви, Заводний Птаху, мені дуже допомогли б, якби пішли зі мною!

— Це та робота, про яку ти раніше казала? Дослідження для виробника перук?

— З першої до четвертої рахуємо лисих на Ґіндзі.[21] От і все. Гадаю, і вам це стане у пригоді. Рано чи пізно самі полисієте, тож не завадить зараз побачити на власні очі й дослідити те, що вас очікує.

— А тебе не відведуть куди слід, як побачать, що ти серед білого дня прогулюєш уроки й на Ґіндзі вештаєшся?

— Скажу, що проводжу позакласні дослідження із соціології чи щось у такому дусі. Я завжди так обводжу їх навколо пальця. Будьте спокійні!

Оскільки на сьогодні я не мав якихось особливих планів, то вирішив скласти їй компанію. Мей подзвонила в майстерню і дала знати, що ми вже йдемо. По телефону говорила цілком нормально: «Так… я хотіла б попрацювати з ним… так, добре… дякую… все зрозуміла… зробимо, як ви кажете… будемо після дванадцятої…» На той випадок, якщо Куміко прийде з роботи раніше, я залишив записку, що повернуся до шостої, і разом з Мей вийшов з дому.

Фірма — виробник перук містилася на Сімбасі. У метро дівчина коротко пояснила, у чому полягає наше дослідження. За її словами, ми повинні стати на розі вулиці й рахувати перехожих з лисиною або з рідким волоссям. Залежно від ступеня облисіння їх треба розділити на три категорії: А) легке порідіння; Б) значна втрата волосся і В) справжня лисина. Мей відкрила папку, добула звідти спеціальний буклет і показала мені конкретні приклади згаданих трьох стадій.

— Гадаю, ви в основному зрозуміли, яка голова відноситься до котрої категорії. У подробиці не будемо влазити, бо на це часу не вистачить. Зрештою, приблизне уявлення що до чого маєте.

— Та ніби, загалом… — невпевнено сказав я.

Поряд з Мей сидів досить відгодований чоловік, на вигляд службовець компанії, що явно досяг стадії Б. Видно, почувався незручно і позирав на буклет, але Мей не звертала на нього уваги.

— Я беру на себе поділ на категорії, а ви стоятимете коло мене і записуватимете в анкету, що я скажу. Правда, просто?

— Та начебто, — сказав я. — Однак, власне, кому потрібне таке дослідження?

— Не знаю. Вони збирають такі дані усюди — у Сіндзюку, у Сібуї, в Аоямі.[22] Можливо, хочуть довідатися, де найбільше лисих. Або з’ясовують відсоток людей з різними стадіями облисіння. В усякому разі, у них грошей хоч греблю гати. Тому пускають їх на такі справи. Бо на перуках стільки заробляють! Знаєте, чому премії в таких фірмах більші, ніж у торговельних компаніях?

— Кажи.

— Бо перука довго не служить. Од сили років два-три. Може, ви не знаєте, але останнім часом її дуже старанно виробляють, а тому вона з шаленою швидкістю зношується. Минає років два-три, й доводиться її міняти й купувати нову. Перука так щільно прилягає до голови, що волосся під нею стирається і стає рідшим, ніж раніше. Тому треба міняти її на іншу, що краще прилягає. Якби, скажімо, ви носили перуку і через два роки мусили її міняти, то подумали б ось так: «Ну от, перука стала непридатною. Але ж на нову потрібна сила грошей. А тому від завтра я ходитиму на роботу без неї».

Я похитав головою:

— Мабуть, ні.

— Звісно, не подумали б. Іншими словами, якщо людина один раз наділа перуку, то приречена користуватися нею завжди. А тому виробники перук загрібають такі високі прибутки. Хоч і не хочеться так казати, але вони — як торговці наркотиками.