Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Хроніка заводного птаха 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніка заводного птаха" автора Харукі Муракамі. Жанр книги: 💛 Фентезі / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 202
Перейти на сторінку:
В сусідній кімнаті вона переодяглася у щось зручніше й приготувала на кухні каву. Ми сіли на підлогу й завели розмову.

— Скажи мені, ти чогось особливо боїшся? — запитала вона, ніби раптом щось згадавши, коли в розмові настала коротка пауза.

— Та начебто ні, — відповів я, трохи подумавши. Я багато чого в житті боявся, але нічого особливого на думку не спадало. — А ти?

— Я боюся підземних водостоків, — сказала вона, обхопивши коліна обома руками. — Мабуть, знаєш, що це таке? Прикриті землею труби, по яких несуться у темряві водяні потоки.

— Зрозуміло.

— Я народилась і виросла в префектурі Фукусіма. Повз наш будинок протікала маленька річечка — така, яку використовують для зрошення рисових полів, — і на півдорозі входила в трубу, під землю. Здається, це сталося, коли я — мені тоді було років два-три — гралася там зі старшими дітьми. Вони посадили мене в човник і пустили за водою. Звичайна дитяча забава. Але того разу, після рясних дощів, води в річці побільшало. І течія понесла човник прямісінько до труби. Якби там випадково не проходив сусід, то човник затягло б під землю й ніхто б уже не дізнався, куди я поділася.

Вона провела пальцями лівої руки по губах, ніби хотіла ще раз пересвідчитися, що залишилася живою.

— Я ще й досі добре пам’ятаю, що тоді бачила. Лежу горілиць, а вода несе мене із собою. Обабіч — береги, схожі на кам’яну огорожу, над головою — ясне блакитне небо. А течія щораз швидша й швидша. Що ж буде? І раптом я розумію, що попереду морок. Справжній морок. Він наближається й от-от мене проковтне. Я відчуваю, що ось зараз мене огорне холодна тінь. Це — перший спогад у моєму житті.

Вона ковтнула кави.

— Окада-сан, мені страшно, — сказала вона. — Так страшно, що не витримаю. Як тоді, в дитинстві. Мене знову несе туди. Звідти я вже не зможу втекти.

Вона добула із сумочки сигарету, прикурила від сірника і повільно випустила дим. Я вперше побачив, що вона курить.

— Ти маєш на увазі одруження?

Вона кивнула:

— Так, одруження.

— А що, є якісь конкретні проблеми з цим?

Вона похитала головою.

— Начебто нічого особливого. Хіба що всякі дрібниці…

Я не знав, що їй на це відповісти, але треба було щось сказати.

— Зрештою, кожен зазнає таких переживань, коли збирається з кимсь одружитися. Сумнівається: «А що, як роблю велику помилку?» І таке побоювання цілком природне. Адже вибір людини, з якою житимеш усе життя, — це серйозне рішення. Однак його не треба боятися.

— Легко тобі казати, що всі люди однакові й мають подібні проблеми…

Минула одинадцята. Я подумав, що треба якось закінчувати розмову й забиратися додому. Та я ще не встиг і слова сказати, як вона попросила, щоб я її обійняв.

— Для чого? — здивувався я.

— Хочу підзарядитися, — сказала вона.

— Підзарядитися?

— Електрики не вистачає, — відповіла вона. — Останнім часом я майже не сплю. Трошки задрімаю, але відразу прокидаюсь і не можу більше заснути. І думати ні про що не можу. І тоді мені треба від когось підзарядитися. Бо інакше помру. Правду кажу!

Я подумав, що вона все ще п’яна, й зазирнув їй в очі. Як звичайно, вони знову були розумними й спокійними.

— Але ж послухай, наступного тижня ти вийдеш заміж. І чоловік обійматиме тебе скільки захочеш. Навіть щовечора. Для цього люди й одружуються. І нестачі електрики вже не буде.

Вона нічого не відповіла. Стиснувши губи, розглядала свої ноги. Маленькі, білі, з гарними нігтями.

— Ідеться про сьогодні, — промовила вона. — А не про завтра, не про наступний тиждень чи наступний місяць. Мені зараз її не вистачає.

Видно, вона справді хотіла, щоб хтось її обійняв, і я відразу це зробив. Її затія видалася мені надзвичайно дивною. Для мене вона була здібною, приємною колегою. У конторі ми сиділи в одній кімнаті, перекидалися жартами, інколи разом випивали. А от зараз, поза роботою, тримаючи її в обіймах в її ж кімнаті, я сприймав її як теплий шматок м’яса. І я подумав, що взагалі на роботі кожен з нас виконував відведену йому роль. Та як тільки ми спускалися із цієї сцени й позбавлялися цього тимчасового образу, то перетворювалися на невпевнені, незграбні шматки теплого м’яса, доповненого кістками, органами травлення, серцями, мізками й дітородними органами. Я обіймав її за плечі, а вона міцно тулилася до мене грудьми. Її груди виявилися більшими й м’якішими, ніж я думав. У такій позі, не кажучи ні слова, ми просиділи в обіймах досить довго.

— Ну, так добре? — спитав я, не впізнаючи свого голосу. Здавалось, ніби це хтось за мене говорив. Я відчув, що вона кивнула.

На ній був трикотажний спортивний светр і тонка спідничка до колін. Та незабаром я збагнув, що під ними нічого іншого не було. І тоді майже автоматично я відчув ерекцію. Здається, що й вона це помітила. Мою шию обдало її теплим подихом…

Я так з нею і не переспав, хоча «заряджав» до другої години ночі. Вона просила не покидати її саму, а обіймати, поки не засне. Я довів її до ліжка й поклав спати. Але вона не заснула. Я ще довго «заряджав» її, тримаючи її, переодягнену в піжаму, в обіймах. Відчував, як палають її щоки і шалено б’ється серце. Я не знав, правильно я роблю чи ні. Але не здогадувався, як краще виплутатися з такого становища. Найпростіше — лягти з нею в ліжко, але таку можливість я проганяв з голови. Інстинкт підказував, що так не треба робити.

— Окада-сан, не гнівайся на мене за це. У мене така нестача електрики, що я не витримала.

— Та нічого, — сказав я. — Я все розумію.

Я подумав, що слід було подзвонити додому. Але що я сказав би Куміко? Брехати я не любив, а якби навіть пояснював усе від початку до кінця, то однаково вона не зрозуміла б. Зрештою, це вже не мало значення. «Нехай буде, що буде», — подумав я. Я пішов від неї о другій, а дістався додому о третій. Довелось довго чекати таксі.

Ясна річ, Куміко розгнівалася. Бо не спала, сиділа за столом у кухні й чекала на мене. Я пояснив, що випив з приятелями, а потім грав у мадзян.[20] Вона спитала, чому ж хоч не подзвонив. Я відповів, що якось на пам’ять не прийшло. Звісно, вона не повірила, й брехня вилізла назовні. Адже в мадзян я не грав ось уже кілька років,

1 ... 32 33 34 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка заводного птаха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка заводного птаха"