Читати книгу - "Знаки карпатської магії"

вистій її, а по тому вкради свічку, яка цілу службу горіла. А як прийде до тебе Довбуш, то хай він засне, поклавши голову тобі на коліна. Тоді з одного боку його голови постав дзеркало, з другого — ту свічку засвіти. А потім . і візьми його за мізинний палець лівої руки, [ у притисни, — і він тобі розповість, в чому його

i j сила. А ще є в Довбуша на голові три срібні ^ волосини, — то ти висмикни їх у нього, поки

ii він спатиме, і назавжди Олекса твій буде».

і Дзвінка так і зробила: коли Довбуш заснув, поклавши голову їй на коліна, вона запалила свічку проти дзеркала, прктисла палець, висмикнула три срібні волосини — і опришок сказав крізь сон: «Мене можна вбити срібною кулею, над якою дванадцять попів прочитають дванадцять служб у дванадцяти церквах. А потім до пороху додати ярої свяченої пшениці і волос із моєї голови».

І відразу прокинувся. Та й питає в Дзвінки: «Чи я казав тобі щось уві сні?» «Ні, не казав», — відповіла зрадлива жінка.

Дзвінка дуже тішилася, що вдовольнила свою жіночу цікавість і що таки вивідала Довбушеву таємницю. Та й не втрималася, розповіла про все своїй кумі, а та передала її слова Дзвінчиному чоловікові Стефану. А той пішов у волость і розповів, як можна вбити опришка, що нагнав жаху на все панство в околиці.

Вилили срібну кулю, прочитали над нею дванадцять таємних служб, приготували свячену яру пшеницю, і волосину з тих, які висмикнула в Довбуша Дзвінка...

Довбуш прийшов на побачення, але двері до хижки, де вони зустрічалися з Дзвінкою, були замкнені. Олекса здивувався, але чи могли його зупинити двері? Він вибив їх плечем... і тут ударив постріл, щось пекуче пронизало Довбушеві груди... Та Олекса, видно, щось передчуваючи, прийшов не сам, а з кількома побратимами. Вони вскочили в хату й пору-

бали Стефана на шматки. Дзвінку Довбуш не дозволив чіпати.

Узяли вірні побратими свого ватага «на топо-ри» і понесли в Чорногору, до печери, колись прорубаної ним у скелі...

Коли поминали потік Чорна Жура, Довбуш зібрав останні сили, підійшов до величезної скелі, що височіла над потоком, забив туди свою бартку і мовив: «Хто зуміє її витягти, той матиме силу мою...» Та й упав мертвий. Побратими віднесли його на Чорну гору, до печери, й там поховали, а вхід до печери заклали величезними брилами...

Топірця ж Довбушевого так ніхто й не може витягти з Великого Каменя...

Музей розташовано на подвір’ї в чоловіка, що його заснував і створив, - космаць-кого ґазди Михайла Дідишина. Експозиція знаходиться в тій самій хаті, в якій уночі з 23 на 24 серпня 1745 року загинув Олекса Довбуш. Цю малу хижу-зимівку пан Михайло знайшов у горах і перевіз до свого подвір’я. Вона дерев’яна, непоказна, з одним віконцем, але її стіни бережуть пам’ять про те останнє трагічне побачення Олекси Довбуша з його вродливою любаскою, віроломною Марічкою Дзвінчучкою, яку народні перекази прозвали Дзвінкою.

Вхід до музею охороняють кам’яні ідоли, знайдені паном Михайлом поблизу урочища Писаний Камінь, де дотепер збереглися рештки одного з останніх язичницьких капищ.

У цій хатині пан Михайло зібрав унікальні експонати, в тому числі особисті речі Олекси: на стіні висить його бартка з нанесеним на обух громовим колесом - оберегом від ворогів, тут же на підставці - пістолі Довбуша, а біля дверей на гвіздочку висить тобівка, невеличка сумка через плече, з якою в ті часи гуцули ходили в гори і в якій тримали найнеобхідніші для походу речі: кресало та трут, порох для пістолів, точило для бартки...

Музей Олекси Довбуша в Космачі.Гуцульські старовинні бартки. Одна з них могла належати легендарному опришкові. Фото з архіву автора.

І ще в музеї зберігаються два артефакти. Перший - це натільний хрест Олекси, що його він, тяжко поранений, віддав своїм побратимам. За легендою, це саме той хрест-мольфа, що його Олексі Довбушу зробив старий моль-фар-відлюдник із Чорногори, і саме ця мольфа була тим оберегом, який дарував Олексі невразливість від ворожої зброї. Адже для того щоб його вбити, дванадцять попів у дванадцяти церквах правили дванадцять служб над кулею, вилитою зі срібла. Але й ця зачарована куля не змогла вбити Олексу, настільки могутній захист він мав - Довбуша лише тяжко поранили, а помер він уже дорогою до Чорногірської опришківської криївки. Другий артефакт - це ствол тієї самої рушниці, з якої стріляв Стефан Дзвінчук в опришківського ватажка. Ствол передала в музей стара-престара космачанка - остання з роду Дзвінчука. І вона ж переповіла господареві музею родинний переказ: ця рушниця не повинна полишати Космача, бо на село впадуть великі лиха... Натільний хрест Олекси зберігався в престолі старої космачанської церкви святої Параске-ви, котру називали «Довбушевою церквою», бо за переказом, гроші на її побудову дав саме він (церкву зруйновано у 80-ті роки минулого століття). До музею ж цей хрест передав Патріарх Володимир (Романюк): він починав свою кар’єру священиком у тій церкві, а залишаючи Космач, передав Довбушів артефакт до музею.

Архівні матеріали, а за ними й історики стверджують, що тяжко пораненого Олексу Довбуша захопили й четвертували поляки, а частини тіла опришківського ватажка розвезли по великих містах Гуцульщини - як засторогу іншим непокірним. Неофіційна історія твердить, що вороги захопили саме тіло Олекси Довбуша, коли той уже вмер. І розчленували його мертвого - настільки великий був страх перед опришківським ватажком.

Народні ж легенди говорять інше: замість Олекси помер інший опришок, а Довбуш залишився жити й ще довго мешкав у горах, відлюдником.

Довбушева скеля. Чимало урочищ у Карпатах носить ім’я славетного ватажка опришків.Фото з архіву автора.

Та це не має значення: в кожному разі дух гордого опришка злився із самим втаємниченим, глибинним духом народу, перейшов у нього, даруючи дітям Карпатських гір прагнення до волі. І навіть у тому, що його

тіло було четвертоване, є потаємний сенс. Чи не було в різних народів світу міфу про бога, розтерзаного жорстокими ворогами на часточки, який попри це воскресає знов? Так і Олекса Довбуш зостався в легендах і піснях, у думах і переказах. І можливо, темної горобиної ночі, коли небо над вершинами гір крають ярі блискавиці, а простір стугонить від шалених громовиць, Довбуш іде карпатськими полонинами, спираючись на вірну