Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Танґо смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Танґо смерті"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Танґо смерті" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 102
Перейти на сторінку:
було приємно дивитися на Власту, така вона вся була просвітлена і сонячна, і голос мала медовий, глибокий, і коли вона з'являлася у нашій конторі, то, здавалося, що кількість вікон миттєво зростає, бо ставало ясніше й свіжіше, а коли вгощала нас кавою, то в пана Боучка завше тремтіли руки, і він, з голосним гуркотом впустивши на підлогу гимбля, брав від неї каву, і чути було, як дзеленькає ложечка, а я милувався її тоненькими палюшками з рожевими пелюстками нігтиків, здавалося, ті нігтики щойно тільки спурхнули з квітки, і мені хотілося торкнутися її пальців, узяти їх у долоню і відчути їхню пружність, а потім притулитись вустами і вдихнути їхній запах, інколи торкнутися і справді вдавалося, коли я брав з її рук горнятко, і тоді моїм тілом пробігав якийсь незбагненний тремт, наче розряд електрики, але не сильний, у кожному разі я нічим себе не зраджував, принаймні так мені здавалося, однак щоразу в таких випадках Власта зиркала мені в очі, і кутики вуст її тремтіли чи то від бажання усміхнутися, чи щось сказати, але мені те тремтіння вуст не говорило нічого, проте пан Штроуба мав іншу думку.

— Хвойда є хвойда, — зітхав він над гальбою пива, коли сиділи ми в шинку, який через своє сусідство з цвинтарем мав назву «Під Трупом», і їли флячки*. — О-о, чого я тільки про неї не чув! Бодай не казати. Така потрафить які хочеш гроші проциндрити… ая, лікується… знаю я тоті лікування… Ще дві гальби!.. А Кнофлик — то порядний хлоп, за що не візьметься, всюди має щастя… Тільки з жінкою не має щастя…

І тут прийшов пан Кнофлик, сів біля нас та замовив і собі пива.

— Завтра маємо фест похорон, помер великий поет, Богдан-Ігор Антонич. Прожив іно двадцять вісім років… Скільки ще міг чоловік доброго сотворити, а от… не повелося…

— Я маю його книжки, — сказав я. — Завтра, певно, буде неабиякий здвиг народу, нє?

— Ще й який! Такого чоловіка ховають! Вже мені замовили три десятки вінків, було би ще більше, але віднедавна в українців пішла така мода, щоб замість витрачати гроші на вінок, дають гроші на часопис чи на якусь фундацію і заповідають: «Замість вінка на могилу стільки-то, а стільки-то даємо на те-то і те-то». Боронь Боже, аби я то ганив, але як я маю в такій ситуації виживати? Мало того, що брати Пацюрки мені клієнтів відбивають, серед українців ще одна мода поширилася: «Свій до свого по своє». І тепер патріоти, як мають вибір, то йдуть іно до українських крамниць. Але що тут мають до речі труни і катафалки? По яке своє? По труну? Чи я, чех, поховаю когось гірше за українця? На війні я був санітаром, і теж доводилося ховати. Інколи по двадцять-тридцять трупів за день. Пан поручник мені каже: «Ох, Іржику, ще не раз вони тобі у сни прийдуть». Але нє, жоден не прийшов. Усі вони чемно померли, а я їх чемно поховав. Чого би мали приходити?

— Е-е, не кажіть, всяке буває, — зітхнув пан Штроуба. — Дварішнього року поховали перекупку з Личаківської. То була баба грім, здорова, як бицьо. Виділисте б, які вона лантухи двигала на собі! А часом і п'яного чоловіка з кнайпи. Ще не була така дуже стара. Але раз лягла спати і більше не встала. А десь за півроку ґеґнув і її чоловік. Не було кому його серед зими з кнайпи додому занести, та й замерз. Ну, і ховали його коло неї. А як розкопали могилу, то що у виділи? Віко в труні відсунуте, а вона лежит боком, і всі нігті у неї пообгризені!

— Свят-свят! — отетерів шинкар пан Сальомон, який саме приніс нам пиво. — Бідачка з голоду пообгризала!

— Де ж пак з голоду! З приголомшення! Уявіть собі, що ви прокидаєтеся в труні! А над вами купа землі! Га? Хто б не здурів?

— Чув я, чув про це, — сказав пан Кнофлик. — Вона аж посивіла в тій труні.

— Так направду, то цілком незле, жи людиска троха вмира-ют, нє? — спитав шинкар. — Бо шо би то було, якби такво нагло всі ся зійшли до мене? Принаймні, іно ті, кого я пам'ятаю. Та я б не мав ані де їх посадити, ані як їх обслужити… Один лише пан Кутернога чого був вартий!

— Ая-я, — погодився пан Кнофлик, — метр вісімдесят завдовжки і вісімдесят сантиметрів завширшки. То був теньґий* хлоп! Ледве ми його учвірку до труни подвигали.

— Так, так, — хитав головою пан Штроуба. — Всіх нас то чекає. Штири дошки і землі трошки…

— Ай, де там штири! — замахав руками пан Кнофлик. — Пішло цілих шість! Чистий бук! Але кажіть далі… — кивнув до шинкаря.

— Пан Кутернога, — продовжив шинкар, — міг за вечерею випити два тузіня* гальб пива і заїсти цілою печеною гускою. А до того міг згелемзати таріляку тушкованої капусти з ковбасками і з десяток великих книдлів з підливою.

— А з якою, перепрошую, підливою? — поцікавився пан Штроуба.

— Сметанково-помідорово-цибулевою, — продекламував шинкар і облизався.

Пан Штроуба з паном Кнофликом так само ласо облизалися і сливе хором проказали:

— А чи не могли б ви нам…

— Міг би! — зрадів пан Сальомон. — От що значать клієнти, які мають фасон! Вже несу!

Заки шинкар готував книдлі, я дивився на його гарненьку доньку за шинквасом і згадував, як ще недавно ми з Яськом, Йоськом і Вольфом підбивали до неї клини, а татуньо дуже злостився і не дозволяв Ребецці нас обслуговувати, а заганяв за шинквас мити склянки. Не знайшовши іншого способу, як помститися, ми тамували злість на самому шинкареві. Одного разу я зателефонував йому:

— Пане Сальомон, я хочу запитати, який задовгий у вас телефонічний дріт.

— Досить довгий.

— Але докладно, на метри, це потрібно для статистики.

— Біля трьох метрів.

— То можете на ньому повіситися!

Іншого разу телефонував Вольф і цікавився, чи має пан Сальомон теплу воду.

— Зараз перевірю, — сказав шинкар, а за хвилю повернувся і повідомив, що є.

— Ну, то мийте ноги і лягайте спати.

Так ми збиткувалися, може, з тиждень, поки нам не набридло і ми не втратили інтересу до Ребекки. Пан Сальомон, звичайно, не здогадувався, хто над ним знущався, але здогадувалася його донька і завше зиркала на мене спідлоба, мовби чекаючи чергового вибрику. Аж ось нам принесли книдлики з підливою, і ми, вдихнувши їхній п'янкий аромат, спочатку спорожнили кухлі, а тоді взялися до їдла. Пан Сальомон стояв над

1 ... 33 34 35 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танґо смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танґо смерті"