Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

Річкова течія в цьому місці несла мене навскоси зо дві милі; отож і довелося мені пливти довгенько. Однак я щасливо доплив і видерся на берег. Далеко перед себе я не бачив, але пішов навпростець, не розбираючи дороги, і пройшов близько чверті милі — аж раптом переді мною виріс двоповерховий рублений будинок, зведений на старий лад, і я зупинився. Я вже хотів був проминути його й податися геть, але в ту мить із темряви вискочила ціла зграя собак, що почали вити й гавкати на мене, і я здогадався причаїтися.

Розділ XVII

За хвилину хтось гукнув, не вистромлюючи голови з вікна:

— Цитьте, ви!.. А хто там?

Я сказав:

— Це я.

— Хто — я?

— Джордж Джексон, сер.

— Чого тобі треба?

— Мені нічого не треба, сер. Я хочу лише йти собі далі, та собаки мене не пускають.

— А чого ж ти вештаєшся тут серед ночі?

— Я не вештався тут, сер, а просто впав із пароплава у воду.

— Он як? Та невже? Ану, хто там є, засвітіть-но світло! Як, ти сказав, тебе звати?

— Джордж Джексон, сер. Я ще хлопчик.

— Слухай-но, якщо ти кажеш правду, тобі нема чого боятися: тебе ніхто не займе. Тільки не рухайся з місця, стій, де стоїш… Збудіть Боба й Тома та принесіть рушниці! Джордже Джексоне, є ще хто з тобою?

— Ні, сер, нікого.

Я почув, як люди заметушилися в будинку, а далі побачив світло. Чоловік гукнув:

— А прибери-но свічку, Бетсі, стара дурепо! Тобі що, в черепку не родить? Постав її на підлогу за дверима. Бобе, якщо ви з Томом уже готові, ставайте на свої місця!

— Ми готові.

— Ну ж бо, Джордже Джексоне, чи знаєш ти кого з Шепердсонів?

— Ні, сер, ніколи не чув про них.

— Гаразд, ми з'ясуємо, так воно чи ні. Ну, все готове. Тепер заходь, Джордже Джексоне. Та гляди, не поспішай — іди помалу. Якщо з тобою ще хто є, хай лишається позаду; тільки-но він визирне, дістане кулю. Іди ж бо. Йди помалу, прочини двері, аби тільки зміг пролізти, чуєш?

Я не поспішав, бо не міг, коли б і хотів. Ступав я поволі, крок за кроком; навкруги — ні звуку, мені здавалося, що я чую, як калатає моє серце. Собаки мовчали так само, як і люди, проте йшли слідом за мною. Коли я дійшов до ґанку з трьома дерев'яними східцями, то почув, як клацнули ключем у замку, а потім відсунули засув. Я доторкнувся до дверей і натис трохи, потім ще трохи, поки почувся голос: «Так, вистачить, просувай голову». Я підкорився, хоч і був певний, що вони обов'язково її зітнуть.

Свічка стояла на підлозі, і всі вони скупчилися навколо і глипали на мене, а я на них, отак із чверть хвилини. Троє кремезних чоловіків цілилися просто в мене — аж мене морозом обсипало, їй-богу; найстарший з них, сивий уже, років шістдесяти, двоє інших років тридцяти, може, й більше — всі троє ставні й вродливі, а ще дуже мила сивенька бабуся й позад неї дві молоді жінки, розгледіти яких мені як слід не вдалося. Старий сказав:

— Ну, от… гадаю, все гаразд… Заходь.

Тільки-но я увійшов, старий замкнув двері, підпер їх і взяв на засув, а тоді загадав молодикам з рушницями йти до хати; всі гуртом зайшли до просторої вітальні, де лежав новий штукований килим на підлозі, й збилися докупи в кутку, так щоб їх не можна було побачити крізь фасадні вікна, — в бічній стіні не було жодного. Тримаючи свічку, всі вони роздивлялися мене й одноголосно вирекли: «Звісно, він не з Шепердсонів, ні, він аніскілечки на Шепердсонів не схожий». Тоді старий вибачився, що доведеться мене обшукати, він просив не ображатися — просто не завадить зайвий раз пересвідчитися, чи немає в мене зброї. Він не нишпорив по моїх кишенях, лиш помацав зовні руками й сказав, що все гаразд. А тоді загадав мені почувати себе вільно, як удома, й розказати все про себе; але тут утрутилася старенька:

— Та що ти, бійся бога, Сауле! Бідолашне дитя змокло до рубця і, мабуть, що й дуже зголодніло, га? Як ти гадаєш?

— Твоя правда, Рейчел, я й не подумав.

Тоді стара сказала:

— Бетсі (то була служниця-негритянка), неси йому їсти, що там у нас є, та швидше! Бідна дитина! А ви, дівчатка, біжіть збудіть Бака та скажіть йому… О, він уже й сам з'явився!.. Баку, забери з собою цього маленького прибульця, хай поскидає з себе усе вогке, а ти дай йому щось із свого, сухого.

Бак виглядав на мого однолітка — років на тринадцять-чотирнадцять чи близько того, хоча був за мене кремезніший… Він був у нічній сорочці, з розкучмленою головою. Увійшов, позіхаючи та тручи кулаком очі, а в другій руці тримав рушницю, що тяглася по підлозі. Він промовив:

— Що, тут десь тиняються Шепердсони?

Йому відповіли, що ні, то була фальшива тривога

— То й добре, — відказав хлопець. — Коли б вони поткнулись, я б хоч одного, а почастував би!

Усі засміялися, а Боб і каже:

— Еге, Баку, поки б ти наспів, вони б нам і скальпи познімали.

— А мене хіба хто сповістив? Хіба ж то чесно? Завжди мене відсувають набік! Мені аби нагода — я б себе показав

Гаразд, Баку, хлопчику мій, — мовив старий, — трапиться ще тобі нагода, на все свій час, не турбуйся А зараз іди та зроби, що тебе мати просить.

Коли ми дісталися нагору до його кімнати, він дав мені свою сорочку з грубого полотна, куртку та штани, і я переодягся. Поки я переодягався, він спитав, як мене звуть, але перше ніж я встиг йому відповісти, він почав мені роз повідати про блакитну сойку та кроленя, що він їх зловив позавчора в лісі, а потім запитав мене, де опинився Мойсей, коли свічка згасла. Я сказав, що не знаю, — зроду про те не чув.

— Ну, то здогадайся, — мовив він.

— Як же я можу здогадатися, — відказав я, — коли анічогісінько про те раніш не чув?

— Та спробуй-но! Це ж зовсім немудра річ.

— Яка свічка? — спитав я.

— Та однаково яка, — відповів він.

— Я не знаю, де він опинився, — сказав я. — Ну, то де?

— Ге, та звісно ж — у темряві! Он де він опинився!

— То чого ж ти мене