Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"

«В жопу газети,» сказав мій адвокат. «Нам зараз треба кава.» Я погодивсся, але все ж захопив випуск «Вегас Сан». Правда, це був вчорашній випуск, але мені було байдуже. Я просто не міг навіть уявити, як можна заходити до кав’ярні, не маючи з собою газети. Там завжди був спортивний розділ; можна подивитись результати бейсбольних ігор і почитати навколофутбольні чутки: «Барт Стагг був побитий невідомими в чикагському кафе; «Пекерз» починають трансфер»… «Немез залишає «Джетс» заради кар’єри губернатора Алабами»… і стаття на 46 сторінці про нове відкриття – Харісона Фаєра з університету Гремблінг, котрий спокійно пробігає сотню з вагою 344 фунти і продовжує рости.

«Це багатообіцяючий гравець,» каже тренер. «Вчора перед тренуванням він голими руками розбив автобус, а ввечері до цього – вагон метро. Він природньо виглядає на екрані. У мене зазвичай немає улюбленців, але, здається мені доведеться потіснитися заради нього.» Дійсно. На телебаченні завжди є місце для хлопця, який вміє товкти пики… Але небагато з них зібралося сьогодні в кв’ярні «Норс Стар». Зате були місця для нас, це була вдача, так як ми з’їли ще по дві таблетки мескаліну по дорозі й нас якраз почало накривати.

Мій адвокат вже не блював і виглядав ціком здоровим. Він замовив каву тоном чоловіка, що давно вже звик до швидкого обслуговування. Офіціантка виглядала немов шльондра, що нарешті знайшла своє місце в житті. Очевидно, що вона була власницею цього закладу, вона окинула нас осудливим поглядом, коли ми сіли на стільці.

Я не звернув на це уваги. Кафе «Норс Стар» виглядало тихою гаванню після шторму, що ми пережили. В нашій роботі є речі, вдарившись в які розумієш, що вони насправді складніші, ніж здаються. Деталі тут не грають ролі. Все, що знаєш напевно, це те, що твій мозок почиає вловлювати погані вібрації, коли підходиш до вхідних дверей. Знаєш, що станеться щось дике й ненормальне; і станеться воно з тобою.

Проте в атмосфері «Норс Стар» не було нічого такого, що змусило б мене насторожитись. Офіціантка була пасивно ворожою, але я вже звик до цього. Це була велика жінка. Не товста, просто велика, з довгими м’язистими руками і щелепою боксера. Вицвівша карикатура на Джейн Расел: велика голова з темним волоссям, обличчя, розділене багряною смугою губної помади і великі безформні груди, котрі, напевно, були гарними двадцять років тому, коли вона могла бути однією з Мам Ангелів пекла в Берду… але зараз на ній був гігантський рожевий бюстгалтер, що, немов бинт, проглядав крізь її уніформу.

Можливо вона була заміжньою, але мені не хотілось дізнатись це напевно. Все, що мені було потрібно від неї, це чашка кави і 29-центовий гамбургер з солоними огірками і цибулею. Жодних суперечок чи просто балачок – просто відпочити і розслабитись. Насправді, я навіть не був голодним.

У мого адвоката не було з собою газети чи ще чогось, щоб відволіктись. Тож він вирячився на офіціантку, не маючи більше чого робити. Вона приймала наші замовлення, немов робот, коли він пробив її ступор вимогою «двох склянок води з льодом.» Мій адвокат випив свою одним ковтком і попросив ще. Я помітив, що офіціантка була напружена.

До дідька, подумалось мені. Я якраз був на сторінці з анекдотами.

Через десять хвилин, коли вона принесла гамбургери, я побачив, як мій адвокат простягнув їй серветку з якимось написом. Він зробив це звичайним жестом, без жодних емоцій на обличчі. Але вібрації підказували мені, що нашому спокоєві прийшов кінець.

«Що там було?» запитав я в нього.

Він знизав плечима, підступно посміхаючись і дивлячись на офіціантку, яка стояла в іншому кінці прилавка спиною до нас і розгортала серветку. Нарешті вона ровернулась і вирячилась на нас… потім різко підійшла і тицьнула записку в пику моєму адвокату.

«Це що таке?» гримнула вона.

«Серветка,» відповів мій адвокат.

На якийсь момент запала зловісна тиша, потім вона почала кричати: «Не забивай мені баки! Я знаю, що це таке! Ти сраний жирний сутенер!» Мій адвокат підняв серветку, глянув на те, що він написав, потім поклав її на прилавок. «Це ім’я коня, який у мене колись був,» спокійно мовив він. «Чому ти нервуєш?»

«Ах ти ж сучийсину!» Заверещала вона. «На мене й так виливають тут купу лайна, але я не дозволю якомусь чорнозадому виродку принижувати мене!» Господи! Подумав я. Що відбувається? Я нервово стежив за її руками, сподіваючись, що вона не схопить нічого важкого й гострого. Я підняв серветку і подивився, що той придурок написав там: «Заднепрохідна красуня?» Знак питання був виділений.

Тітка продовжувала верещати: «Платіть і котіться звідси! Чи ви хочете, щоб я викликала копів?» Я дістав гаманець, але мій адвокат був уже на ногах і пильно дивився на неї… потім засунув руку за пазуху і раптово витягнув Гербер Міні Магнум, ніж з гострим срібним лезом, офіціантка відразу ж все зрозуміла.

Вона заклякла: її погляд прикипів до леза. Мій адвокат, не зводячи з неї очей, пройшов до телефона-автомата і зняв слухавку. Він відрізав її, потім повернувся з нею на своє місце.

Офіціантка не ворушилась. Я остовпів від шоку, не будучи в спромозі нічого зробити.

«Скільки кошутує той лимонний пиріг?» голос мого адвоката був спокійний, немов він щойно зайшов і обирав замовлення.

«Тридцять п’ять центів!» Випалила офіціантка. Вона нічого не бачила від страху, але мозок працював на рівні рефлексів. Мій адвокат засміявся. «Я маю на увазі весь пиріг,» сказав він.

Вона видала стогін.

Мій адвокат поклав рахунок на прилавок. «Будемо вважати, п’ять доларів,» сказав він. «Добре?» Вона кивнула, все ще паралізована, і подивилася на мого адвоката, як він дістає пиріг з вітрини. Я приготувався йти.

Офіціантка була в стані шоку. Вигляд ножа, вихопленого в розпал сварки, очевидно пробудив погані спогади. Скляний погляд її очей казав про те, що її горлянка вже знайома з лезом. Коли ми пішли, вона все ще була в німому заціпенінні.

9. Зрив на бульварі Парадиз.

ПРИМІТКА РЕДАКТОРА: З цього моменту оповіді доктор Дюк остаточно з’їхав з котушок; записи настільки заплутані, що нам довелось шукати оригінальний магнітофонний запис і занотовувати його зміст. Ми не намагалися щось змінити в цій частині, а доктор Дюк взагалі відмовився читати це. Був тільки один шанс знайти його. Єдиний