Читати книгу - "Момо"

- А якщо моє серце колись перестане битися? - запитала Момо.

- Тоді,- відповів Майстер Гора,- скінчиться й твій час, моя дитино! Або можна сказати й так: це сама ти безнастанно повертаєшся крізь час назад, крізь усі свої дні і ночі, місяці й роки, крізь усе твоє життя ти йдеш назад, аж поки прийдеш до великої круглої срібної брами, якою ти колись увійшла в життя. Нею ти знову вийдеш.

- А що за тією брамою?

- Там - ота музика, що інколи вже стиха долинала до тебе. Ти ввійдеш у цю музику одним із її звуків.

Він допитливо поглянув на Момо:

- Але, мабуть, ти цього ще не розумієш?

- Розумію,- тихо мовила Момо. - Здається, розумію. Вона згадала, як ішла по Вуличці Ніколиці навспак, і запитала:

- Може, ви - смерть?

Майстер Гора всміхнувся, помовчав трохи, тоді відповів:

- Якби люди знали, що таке смерть, вони б її більше не боялися. А якби вони не боялися смерті, ніхто б не зміг більше красти в них часу життя.

- То треба їм це сказати,- вирішила Момо.

- Так? - запитав Майстер Гора. - Я кажу їм це з кожнісінькою годиною, що їм наділяю. Та боюся, вони зовсім не хочуть мене слухати. Вони скоріш повірять тим, котрі вселяють у них страх. І це також загадка.

- Я не боюся,- сказала Момо.

Майстер Гора повільно схилив голову. Він довго дивився на Момо, тоді спитав:

- Хочеш подивитися, звідки приходить час? - Хочу,- прошепотіла вона.

- Я поведу тебе,- сказав Майстер Гора. - Але там треба мовчати. Не можна нічого питати й нічого казати. Ти обіцяєш мені це?

Дівчинка мовчки кивнула головою.

Тоді Майстер Гора нахилився, підняв її й посадив собі на руки. Він раптом здався їй дуже великим і невимовно старим, але не старою людиною, а ніби старезним деревом чи скелею. Потім він рукою затулив їй очі - так наче легесенькі прохолодні сніжинки торкнулися її обличчя. Момо здавалося, що Майстер Гора йде з нею довгим темним переходом, але вона почувала себе в надійному захистку й нічого не боялася. Спочатку вона думала, що чує биття свого серця, та дедалі їй усе виразніше стало здаватися, що то відгомін ходи Майстра Гори.

Вони йшли довго; аж ось Майстер Гора зсадив Момо додолу, його обличчя було поряд. Він дивився на неї, широко розкривши очі й поклавши палець на вуста. Потім він підвівся й відступив.

Золотаві сутінки облягли дівчинку.

Помалу-малу вона зрозуміла, що стоїть під велетенською круглою банею, такою незмірно великою, як небо. І вся та велетенська баня була з найщирішого золота.

Високо-високо вгорі, посередині був круглий отвір, з якого прямовисно падав стовп світла, лягаючи на незрушне чорне дзеркало круглого ставка внизу.

При самій воді в світляному стовпі щось мерехтіло, мов ясна зоря. Воно рухалося з величною неквапністю, і Момо впізнала в ньому велетенський маятник, що коливався туди й сюди понад чорним дзеркалом ставка. Але він ні на чому не тримався, він просто висів у повітрі і здавався невагомим.

Поки той маятник-зірка посувався до краю ставка, з темної води виринав великий пуп'янок. Що ближче був до краю маятник, то дужче розкривався пуп'янок, аж поки нарешті розцвівся квіткою на водяному дзеркалі.

Квітка та була такої дивовижної краси, якої Момо зроду ще не бачила. Здавалося, що вона вся - з самих тільки світляних барв. Момо й гадки не мала, що такі барви взагалі є на світі. Маятник-зірка на хвилину завис над квіткою, і Момо вся поринула в споглядання, забувши про все довкола. Самі вже пахощі тієї квітки здавалися дівчинці чимось таким, за чим вона завжди тужила, не знаючи причини тієї туги.

Аж ось маятник поволі-поволеньки рушив назад. А поки він підходив, Момо вражено дивилась, як чудова квітка в'янула. Пелюстка за пелюсткою опадала й тонула в темній глибині. Від того Момо стало так боляче, ніби вона навіки втрачала щось неповторне.

Коли маятник дійшов до середини чорного ставка, прекрасна квітка вже зовсім пропала. Та водночас із чорної води став виринати пуп'янок на другім кінці ставу. І коли маятник поволі рушив туди, Момо побачила, що з пуп'янка стала квітка, ще прекрасніша від першої. Дівчинка обійшла ставок, щоб подивитися на неї зблизька. Ця квітка була зовсім інакша. І таких барв Момо ще ніколи не бачила, але здавалось їй, що ці ще багатші й коштовніші. І пахла квітка по-інакшому, ще чудовіше, і що довше Момо на неї дивилася, то більше помічала в ній дивовижно цікавого.

Та ось уже знову дійшов сюди маятник, і вся краса пропала, розтанула, щезла у чорній воді.

Поволі-поволеньки посунувся маятник на другий бік ставка, але вже трохи далі, ніж першого разу. І там, за якийсь крок від того місця, де була перша квітка, став виринати пуп'янок і поступово розвиватися. І ця квітка була найкраща! Це була квітка з квітів, диво з див!

Момо хотілося заплакати на весь голос, коли вона побачила, що й ця краса почала в'янути і поринати в чорну воду. Та вона згадала обіцянку, що дала Майстрові Горі, і змовчала.

І по тім боці ставу маятник дістався на крок далі, й з темної води знов піднялася квітка.

Помалу-малу Момо зрозуміла, що кожна нова квітка - інакша, ніж попередня, і що кожна, яка тільки-но розквітла, здається найкращою.

Походжаючи кругом ставу, Момо дивилася, як квітка за квіткою постає і знов зникає. І дівчинці здавалось, що вона ніколи не втомиться на це дивитися.

Та поступово вона помітила, що тут безнастанно діється й щось інше, чого вона досі не постерегла.

Світло, що падало згори, Момо не тільки бачила - їй тепер стало його чути!

Спершу то був ніби шелест вітру у високих верхів'ях дерев. Але той гомін поволі дужчав, поки не став схожий на гомін водоспаду або морських хвиль, що б'ються об прибережні скелі.

І Момо дедалі виразніше чула, що в тому гомоні злилося безліч звуків, які групувались раз у раз по-новому, безнастанно змінювались і творили щораз нову гармонію.

То була музика - і водночас щось зовсім