Читати книгу - "Bitches get everything"

Якось так, зовсім непомітно, Давид із просто актора, котрого я прицілила собі на одну з головних ролей, раптом перетворився на co-director'a. І я сама тут граю жіночу роль. Сподіваюся, хоч першого плану. Бо на неї повсякчас претендуватиме Давидова, мамуся, але про неї трохи згодом.

А тепер варто розказати про те, що крім приємної інтервенції в моє життя – інтервенції Давида, сталася ще одна. Дивна, невмотивована і якась дешева, чи що. Дешева саме через неякість виконання. Але чогось так буває, що чим грубіше робиться якась гидота, тим важче – бо бридкіше – з нею боротися.

Мені на електронну, а потім уже й на звичайну поштову скриньку з певного часу почали надходити листи з погрозами. Аматорські такі, кострубаті, але від того ще страшніші, бо не були схожі на звичайні листи заздрісників чи поборників моралі, котрими, як громадський туалет глистами, час від часу кишів мій офіційний і-мейл. Як вам, наприклад, таке:

«Грязная сукая все знаю о тибе. Знаю как покупаєш еду в супермаркете и знаю как я ее отравлю. Я знаю где ты живеш и твою машину конченую знаю и номер напамять. Хочешь умереть или я лучше выебу тибя у всех наглазах?»

Такий от герой-любовнік. І все він про мене «знає». Просто тобі лектор товариства «Знання». Параноїдальних схильностей я ніколи не мала, тому особливо й не парилася. А може, й вар-то було б. Тільки от Роздумський щиро переконаний, що:

– Комусь б'ють пику щодня, а комусь ні разу в житті і на ногу в трамваї не наступлять.

– Це точно… Я от взагалі всіх своїх мальчіків по молодості від хуліганів відмазувала, після того як вони мене від тих хуліганів намагалися «захищати». Це тобі не дружину щодня біля метро зустрічати, бо їй страшно додому сім хвилин пройтися.

Роздумський зітхає. Він навіть скутер збирається дружині купити, щоб автономно їздила і щоби зникла ця проблема всепогодного пензлювання до метро по свою жіночку. До неї чогось ледь не щодня чіплялися маніяки, ґвалтівники, грабіжники, клоуни, діти, цигани і сусідки з перших поверхів…

– Але прикинь, яка тема може бути! – я чогось виставляю вказівний палець у вікно. (Пам'ятником була в минулому житті, чи шо?…) – Коротше, ти купиш скутер. І вона на ньому буде їздити на роботу. Але одного разу під кінець вітряного дня піде холодний дощ. Вона подзвонить: аааа, забирай звідси цей скутер, я поїду додому на метро! І тобі доведеться їхати по дощу на скутері додому, швидко ставити його, брати парасолю й бігти зустрічати жінку на метро!!!

– Hell.

Роздумський посміхається і заварює чай.

– І все-таки будь обережна, – каже він. – Пістолет бодай з собою носиш?

– Не, пістолет у нас – гральний автомат. Сорі за тупий каламбур. Пістолетом ми зі Стоґнєвіч у російську рулетку бавимося. Це негігієнічно – своїм пістолетом вишибати чужі мізки.

– Н-да.

– Та й зрештою, що воно може зробити мені, крім як насрати під двері під'їзду?

– Налякати може.

– Чим? Якщо мене не лякає найнепроглядніша тупість «найпродвинутіших українських журналістів», що не можуть відрізнити заклики до свободи від закликів до вживання наркотиків, невже мене може висадити якийсь нещасний псішок? Псішок на посошок.

– Ну дивися.

– Та й, наприклад, Торі Еймос почала нарешті писати нормальні пісні лише після того, як її зґвалтував фанатик у її ж машині…

Від цього, мого ж власного, «аргументу» мене ледь не вирвало. Знову, певно, у мій стейк замість крові підлили акварельної фарби…

00:00:00:24

– Блядь, це піздєц! – вітається Давид.

– Шо такое? – поправляє йому кучерик, що став дибом, Тріша.

– Ти не повіриш. Щойно такий жир був. Міні-купер. Грязний-грязний…

– Знову міні-купер? Бландінкі-нєряшкі?

– Та такий засраний, шо піздєц. Як перевозна мусорка, а в склі протерті ілюмінатори.

– Ги-ги. Внєдарожнік.

– Так самий жир в тому, що номер цієї тачки – «ҐЛАМУР»!!!

– А-а-а!!! Ні магу!!! Ловити треба було, ми би її зняли в сцені з білявками!

– Так ти шо, думаєш, я за ним не гнався?! Гнався, сигналив, на всіх світлофорах херачив на червоне!

– Ну і?

Ну і на одному перехресті він таки зупинився. Дивлюся – Да, всередині дві дєвки блондинисті, я давай руками махати: «Девушка! Аткройтє акно, мне с вамі срочна пагаваріть нада!» Ну, вона відкриває вікно і виявляється чуваком. З продепільованими руками…

– Га-га-га! Тачка білявок і підарасів! І want that one! [48] Да-да-да!

Яба-даба-ду! Знімаємо її!

– Та не, не знімаємо, – похнюпився Давид. – Чувак був такий злий і красивий, що я забув у нього спитати телефон.

– Ну та нічо', знайдем через міліцію. Скажемо, що він у нас щось спиздив. Заодно зареєструємо собі номер «Ы».

00:00:01:01

Прощання – найщасливіші миті мого життя. Може, я через те так багато і подорожую, що хочу повсякчас відловлюватися від цього мазохізму?

По-різному живлять нас дороги.

Нічні дороги завжди особливі. Ти чуєш і розумієш значно більше, ніж удень. Стара імператорська вузькоколійка між карпатськими урвищами в тридцятиградусний мороз, коли всі тримаються за обмерзлі поржавілі ланцюги вагончика для перевозу лісу-кругляку, п'ють горілку і час від часу хочуть зістрибнути у снігову безодню, щоби залишитися там назавжди. Висока температура тіла. Болюча шкіра. Незрозуміла любов. Легітимна зрада. Страждання біжить за вагоном, як полуденна тінь. Тільки от надворі північ.

Дорога на крихітному моторному човні, перевантаженому людьми, питною водою й дешевим пальмовим вином у Тихому океані. Твій душевний анабіоз пронизується крихітними фотонами щастя, такими ж блискучими, як фітопланктон у нічній воді, коли трохи збурюєш її рукою. Сяйво як реакція на рух. Крихітки щастя пливуть за твоїм човном. Чи відштовхуються від нього і пливуть кудись собі у своїх справах.

Дорога під водою на глибині тридцяти метрів. Ти жодним чином не мав би так глибоко пірнати, але інколи напрямок формують ще й інші чинники, окрім твого свідомого бажання. І то доволі часто. Так і тут – підводні течії то виштовхують тебе несподівано нагору, то тягнуть донизу. Повільно, ніжно й непомітно. Ще трішечки, й ти піддасися, бо тобі вже починає хотітися лишитися тут назавжди. Такий легкий кінець, здається тобі. Ніби просто заснути. Підводний костюм було вдягнуто поверх твоєї вранішньої пасивності… Можливо, колись так все і станеться, але не цього разу – тебе витягли, врятували тобі об'єктивне життя, щоби ти й