Читати книгу - "Старша Едда. Епос"

були приготовані два вогнища, одне для Сіґурда, якого спалили першим, а Брюнхільд була спалена на іншому, і була вона у колісниці, вкритій гарними покровами. Кажуть так, що Брюнхільд їхала шляхом до Хель і дісталася двору, де мешкала якась велетка. Велетка мовила:

1

«Не вільно тобі

коло камінного

їхати муру

двору мого,

краще тобі

прясти на лавці,

ніж вирушати

за мужем чужим.

2

Нащо приїхала

з Валланду[506] ти,

голово вертка,

до хати моєї?

В тебе, Вар злота[507],

як прагнеш ти знати,

руки червоні

від крови людей».

Брюнхільд мовила:

3

«Мене не ганьби,

жінко з каміння,

хоч і бувала

я у виправах;

мене з-поміж нас

завважили б гідною,

якби могли люди

нас оцінити».

Велетка мовила:

4

«Ти була, Брюнхільд,

Будлі дочка,

гірша за всіх,

хто на світі вродився;

ти погубила

Ґ'юкі синів,

їхній позбавила

дім ти добра».

Брюнхільд мовила:

5

«Скажу я тобі

з колісниці прудкої,

як хочеш ти знати,

позбавлена розуму,

що мені скоїли

Ґ'юкі нащадки,

кохання я втратила

й зрадила клятву.

6

Всі мене кликали

у Хлюмдаллірі[508]

Хільд-у-Шоломі[509]

люди розумні.

7

Інший — то Аґнар,

Ауди брат,

якого ніхто

не став захищати[510].

8

Вбрання лебедине

конунг звитяжний

вісьмох сестер

під дубом забрав[511];

було мені зим,

як хочеш ти знати,

дванадцять, як князеві

зичила поміч.

9

Тоді я старого

ґотів правителя

Х'яльм-Ґуннара

послала до Хель;

дала перемогу

Ауди братові;

тож Одін на мене

сильно розгнівався.

10

Мене він замкнув

у Скаталунді[512]

поміж щитами

червоними й білими;

тому він судив

сон мій урвати,

хто на землі

не боїться нічого.

11

Велів коло зали,

що стала на півдні,

палахкотіти

ворогу дерева[513];

тому він судив

пломінь проїхати,

хто візьме золото

з Фафніра лігва.

12

Приїхав на Ґрані

золотодавець[514]

до краю, де правив

мій вихователь;

він виглядав

кращим за всіх,

вікінг данський[515],

тамтешніх бійців.

13

Спали ми поруч

на ложі одному,

ніби моїм

братом він був;

ніхто не торкнувся

рукою до іншого,

так провели ми

вісім ночей.

14

Мене звинуватила

Ґ'юкі дочка,

що Сіґурд мене

уві сні обіймав,

тоді я пізнала,

чого не бажала —

мене обманули

у виборі мужа.

15

Будуть на горе

до самого скону

жінки та мужі

приходити в світ;

ми назавжди

разом залишимось,

Сіґурд і я.

Щезни, потворо!»

Загибель Ніфлунгів[516]

Ґуннар і Хьоґні взяли тоді все золото, спадщину Фафніра. На той час між Ґ'юкунґами й Атлі була ворожнеча. Атлі винуватив Гюкунґів у смерті Брюнхільд. Щоб укласти мир, вони мали віддати йому Ґудрун, і дали вони їй випити зілля забуття, перш ніж видати за Атлі. Сини Атлі були Ерп і Ейтіль, а Сванхільд — дочкою Сіґурда й Ґудрун. Атлі конунг запросив Ґуннара і Хьоґні до себе і послав Вінґі й Кнефрода. Ґудрун знала, що це пастка, і доправила таємне повідомлення, щоб вони не приїздили, і надіслала Хьоґні на знак підтвердження перстень Андваранаут із вузликом з вовчого хутра. Ґуннар просив віддати за нього Оддрун, сестру Атлі, але той відмовив. Тоді він узяв за себе Ґлаумвер, а Хьоґні був жонатий на Костбері. Їхніми синами були Солар, Сневар і Ґ'юкі. А коли Ґ'юкунги прибули до Атлі, вмовляла Ґудрун синів своїх просити для Гюкунґів життя, та вони не схотіли того робити. Хьоґні прохромили мечем, а Ґуннара кинули у зміїну яму. Він заграв на арфі та приспав змій, але гадюка вкусила його в печінку.

Давня пісня про Ґудрун

(Друга пісня про Ґудрун)

Конунг Тйодрек[516] був при Атлі та втратив там більшість своїх людей. Тйодрек і Ґудрун почали скаржитися одне одному на своє лихо. Вона промовила до нього, кажучи:

1

Дівчам я була

коханим у матері,

сяйвом оселі,

любила братів,

доки мя Ґ'юкі

разом зі злотом,

разом зі злотом

не видав за Сіґурда.

2

Кращим був Сіґурд

за Ґ'юкі синів,

як пагін цибулі

за рослу траву, [517]

олень струнконогий

за всякого звіра,

чи злото червоне

за сивеє срібло.

3

Доки мене

брати не позбавили

мого чоловіка,

найпершого з люду;

не спали й не їли,

не думали думи

до того, як Сіґурда

не погубили.

4

Ґрані чвалав —

чути хрипіння —

а Сіґурд із тінґу

сам не приїхав;

олені сідел[518]

кров'ю стікали,

стомились на стежці

вони під убивцями.

5

Пішла я, згорьована,

Ґрані розрадити,

заплакана, стала

питати коня;

Голову Ґрані

схилив до трави,

певен був кінь:

князь неживий.

6

Довго вагалась,

довго я думала,

перш ніж спитати

про справу правителя.

7

Ґуннар похнюпився,

повів мені Хьоґні

про мого Сіґурда

рани смертельні:

«Ліг він посічений

від наших рук,

Ґуторма вбивця

дістався вовкам.

8

Побачиш ти Сіґурда

на південнім шляху;

там ти почуєш

крукові крики,

крики орла,

що тризну знайшов,

вовк бенкетує

твоїм чоловіком».

9

«Хьоґні, чому ти

шкоди такої

мені, нещасливій,

словом завдав?

Хай тобі серце

ворони вирвуть

у тому краю,

що незнаний тобі!»

10

Хьоґні тоді

одне відповів,

з серцем тяжким

у тузі великій:

«Матимеш, Ґудрун,

горе ще більше,

коли мені серце

ворони вирвуть[519]».

11

Тоді я пішла,

розмову скінчивши,

до лісу — дивитись,

що лишили вовки;

я не зітхала,

і рук не ламала,

й не голосила,

як інші жінки,

коли мертве тіло

побачила Сіґурда.

12

Нічний мені здався

морок ще глибшим,

коли я, скорботна,

сіла над Сіґурдом;

гадала — було би

ліпше за все,

якби вовки в мене

забрали життя,

або я згоріла,

ніби береза.

13

Пішла я у гори,

п'ять днів проминуло,

доки я Хальва[520]

палати знайшла.

14

Була я при Торі

аж сім півріч,

при дочці Хакона

у Данемарку[521];

вона мене тішила —

виткала золотом

зали південні

та лебедів данських.

15

Ми вишивали

витязів ігри[522],

і на узорах

з'явились герої,

тарчі червоні,

правителі гунів,

мечі та шоломи,

шляхетні князі.

16

Сігмунда струг

линув від берега,

ростра золочена,

штевні в різьбі;

на облавку вишили

Сіґара й Сіґґейра[523],