Читати книгу - "Любові полум’я"

— Кожна жінка прагне зреалізуватися у житті як мати, як жінка, як кохана, — поспішила аргументувати Віола.

— Ну-ну, це все припустимо, ти уже зробила. А основне. Не мовчи, я ж тебе знаю…

І тут Віола ніби стала вище зростом, хоча і сиділа, — плечі її розправилися, голова гордо піднялася, а погляд простягся у далечінь, наче крізь роки.

— Катрусю, я відчуваю у собі стільки енергії, таку велику силу до звершень, що ніколи не зможу бути щасливою, якщо не розкриюся повністю. Якщо не зможу співати на великих оперних сценах, де були Карузо, Калас, Крушельницька… Закисну. Мені здається, що саме це і є моє призначення. Потім почну вести майстер-класи, відкрию свою школу…

— Іди Віоло, — зачаровано мовила Катя, — біжи за своїм серцем і відкинь усі упередження. Не ставай у позу страуса. Потім будеш гірко-гірко шкодувати за тим, що не здійснила своєї мрії. Скільки відомо вдалих союзів, але осуджуваних суспільством, завдяки яким ми маємо високі зразки у мистецтві, культурі: Пабло Пікассо, Селін Діон та й серед наших врешті-решт теж повно прикладів. І якщо ти аж так боїшся кари Господньої, то згадай про те, що все коїться відповідно до його планів. Якщо ти потрапила у таку ситуацію, значить ти повинна через неї пройти.

— Мені нестерпна думка про те, що я можу стати причиною розриву чужого подружжя. Це буде переслідувати мене усе життя.

Віола прикрила долонею очі, ніби не хотіла і бачити такої картини.

— Люба моя, Вікторів шлюб теж тріщить по усім швам. І ти — аж ніяк не причина. Припини винити себе у цьому. Місце у його серці звільнилося уже давно. І було б дивно, якщо б зустрівши таку яскраву жінку, як ти, він не закохався з головою. Бери те, що тобі дається без докорів сумління. Ви потрібні одне одному, — завершила Катя і тут же з жартівливим докором додала: — І коли вже ти нарешті нас познайомиш?

— Скоро, Катю, скоро.

Віола обійняла подругу за її розуміння, за щире бажання добра, за участь у її долі. Катя завжди її підтримувала і підштовхувала. Вона єдина завжди була на її боці. Як це входило у дисонанс із відстороненим "мусиш терпіти" або "така Божа воля"!

Місто закоханих

У Львові безліч кав’ярень. І якщо б назва не була історично виправданою, його сміливо можна було б перейменували у Каферій або Кав’ярій. І тоді усі мешканці називалися б дуже мило: каферянами, кав’ярянами. Зрештою, так воно і є…

Ідучи центром цього міста влітку, ловиш себе на думці, що тобі несамовито хочеться кави. І це лише тому, що її аромат лине звідусіль, з кожного кафетерію. Усі вони настільки різні і так хочуть виділитися, приваблюючи клієнта, що не гребують нічим, навіть старим, зношеним вагоном трамваю, у якому теж варять каву.

Одні з них, з розкішними інтер’єрами для клієнтів із вишуканими смаками, де цей напій подають за особливими рецептом, на різний смак і вимоги, а інші маленькі, темні туляться у напівпідвальних приміщеннях. Такі не надто багаті на умеблювання, але з тією ж незмінно відмінною кавою. Хоча і без таємничих приготувань.

У них добре мріється, пишеться, твориться. Бо через вікно видко старовинне місто із західноєвропейською архітектурою, перехожих із західною манерою спілкуватися і тією ж західною культурою. Це все дивує і вабить, і хочеться, до лоскоту у животі малювати або принаймні фотографувати, співати або читати вірші… І тоді приходить розуміння, що жити тут і не творити — гріх, великий гріх!

Вони сидять в одному із таких казкових закладів на площі Катедральній, навпроти старовинного польського костелу. Поруч — славнозвісна каплиця Боїмів… Дух міста тут відчутний найдужче.

Віола п’є маленьку чорну каву із горнятка величиною з наперсток і розповідає Вікторові про свої плани щодо конкурсу Глінки. Молодий чоловік слухає її дуже уважно, раз по разу проводячи рукою по своєму шовковистому волоссю. Його не перестає дивувати і потай глибоко захоплювати амбітність цієї жінки.

— Ми поїдемо з тобою разом, — закидає Віктор, щойно чує про політ Віоли до Москви.

— Ти, напевно, жартуєш?! — здивовано підіймає брови. — Як би це мало виглядати?

— Не бійся, я спланую усе так, що ніхто не здогадається. Тобі знадобиться підтримка і я не хочу, щоб ти була сама.

Віолу також не перестає дивувати цей чоловік. Почуває себе поруч з ним дитиною, слухняною дитиною, про яку піклуються і безмежно люблять. Але внутрішня самодостатність сильніша за її почуття.

— Ні, — твердо заперечує. — Ти будеш мене відволікати. Вибач, але я проти. Я не можу собі дозволити не отримати бодай диплом у цьому конкурсі.

Вікторові подобається її впертість. Жартома ще трохи наполягає, наводячи найнеймовірніші аргументи, бо… сам такий. Ніколи не зупиняється на досягнутому. Він п’є каву зі сатисфакцією, наче задумане уже звершилося.

— Ну, ні то й ні, — нарешті вимовляє після паузи.

— Дякую.

— За що? — дивується.

— За бажання допомогти.

— А твій чоловік не збирався з тобою? — наче мимохіть цікавиться, наголосивши на слові "чоловік".

— Поки що ні. Але він усе вирішує дуже імпульсивно. Ти ж знаєш, — хмикає у відповідь. — Не хвилюйся, я не дозволю і йому.

— Це мене тішить. Рахунок принесіть будь-ласка, — гукає офіціантові.

Вже склав певний план у своїй голові. Не може жити без стратегії, не вміє розраховувати тільки на везіння. "Удача посміхається тому, хто готується до неї, як до зустрічі з жінкою", завжди так думав і діяв відповідно. Тепер його стратегічні плани поширюються і на його кохану жінку.

— Йдемо, канарко моя? — запитує, розрахувавшись.

Віола кидає погляд на годинник: вже час забирати з дитсадка Орисю. Зараз, мабуть, буде дзвонити Андріан. Їй шкода розставатися з коханим. Хочеться хоча б ненадовго відтягнути ту мить. Їй завше тягуче тоскно і боляче у такі хвилі.

— Ти мене підкинеш до садочка? — намагаючись не виказувати свого жалю, запитує Віола.

— Куди завгодно, — Віктор подає їй руку при виході з ресторану.

Тут же сигналить Віолин телефон:

— Так, Андріане, — каже дуже стримано, холодно.

— Ти малу забереш? Вже п’ята.

— Так, я саме туди збираюся.

— Я буду пізно. У мене зустріч з клієнтами. Не чекай, лягай спати.

— М-гу, — мимрить у відповідь і вимикається.

Вже давно не чекає на свого чоловіка. Він її просто не цікавить. Відноситься до нього зі зворотною байдужістю. Його це не зачіпає. Він просто цього не помічає.

— Допізна затримається в офісі,