Читати книгу - "Небесна стріла"

Тарент ще не встиг повільно повернутися, як підтвердилися слова священика. Почувся инший голос, високий і суворий, а водночас жіночний, з ноткою вдаваної жартівливости:

— Що за несподіванка? Кого ми тут бачимо?

Професор здогадався, що цей кокетливий вигук призначений не для нього, і, як не дивно, тут присутній ще хтось. Коли леді Діяна Вейлс, як завжди рішуча і неперевершена, вийшла з тіні тиса, то виявилося, що у неї є власна тінь, до того ж жива. Це був худющий Леонард Сміт, письменник, який несподівано з’явився з-за спини чарівної леді. Він посміхався, а голову тримав дещо набік, ніби собака.

— От змії, — пробурмотів професор Смейл, — вони всі тут! Усі, крім того коротуна, власника атракціону, з вусами моржа.

Професор почув, що отець Бравн тихо засміявся у нього за плечима. І справді, ситуація видавалася більше, ніж комічною. Здавалося, все пішло шкереберть або перевернулося з ніг на голову, як акробат у цирку. Професор ще не завершив, як знайшлося спростування його слів. Кругла голова з гротескним чорним півмісяцем вусів з’явилася раптово, ніби просто із землі. А через мить уже було зрозуміло, що в землі є невеликий отвір, а в ньому — драбина. Це й був вхід у підземелля, заради якого всі зібралися на старому цвинтарі. Круглолиций чоловічок першим знайшов його і вже встиг спуститися на дві чи три сходинки вниз, та знову висунув голову, щоб звернутися до своїх супутників. Він чимось був схожий на могильника з пародійної постановки «Гамлета», хоча лише промовив колоритним басом: «Це тут». У цю мить всі присутні зрозуміли, що вони ніколи раніше не чули голосу цього чоловіка, і хоча він був англійським лектором, та говорив з якимось дивним акцентом.

— Ось бачите, дорогий професоре, — голосно і дещо в’їдливо промовила леді Діяна, — ваша візантійська мумія надто цікава, щоб прогавити її. Я вирішила приїхати сюди і все побачити на власні очі. Ось, і джентльмени теж так вирішили. Розкажіть нам усе, що вам про неї відомо.

— А мені відомо про це не все, — понуро відповів професор. — Мало того, я, здається, вже нічого не розумію. Мені видається доволі дивним, що ми всі знову зустрілися. Виглядає на те, що у сучасних людей прагнення здобути інформацію безмежне. Якщо ж нам усім так необхідно побачити це відкриття, то все треба зробити, як належить, і, даруйте, під моїм керівництвом. Насамперед ми повинні повідомити керівника розкопок і, щонайменше, записати наші імена у книзі відвідувачів.

Відбулася коротка суперечка, оскільки леді була нетерплячою, а професор в усьому любив порядок. Врешті перемогла наполегливість науковця, якому вдалося переконати леді у тому, що саме місцевий священик та місцева влада мають офіційні права стосовно цього відкриття. Приземкуватий власник моржевих вусів неохоче виліз з могили і мовчки змирився з тим, що доведеться почекати. На щастя, з’явився і сам священик. Це був сивий джентльмен приємної зовнішности, із дещо опущеними очима під окулярами з подвійними скельцями. Він швидко знайшов спільну мову з професором, оскільки побачив у ньому колегу-антиквара, натомість до строкатої групи його супутників поставився з деякою пересторогою:

— Сподіваюся, ніхто з вас не забобонний? — люб’язно запитав він. — Спочатку я повинен попередити вас, що над вашими головами вже витають зловісні передвістя та прокляття, якщо ми зацікавилися цією справою. Я щойно завершив розшифровувати латинський напис, який був над входом у підземну каплицю, і знайшов там щонайменше три прокляття: прокляття тому, хто насмілиться відкрити замурований вхід, подвійне прокляття тому, хто відкриє гріб, і потрійне, найстрашніше, прокляття тому, хто насмілиться доторкнутися до золотого хреста. Перші два прокляття я вже прийняв на себе, — посміхаючись, сказав він. — Та, боюся, що ви, якщо хочете бодай щось побачити, також підпадете під перше прокляття, найслабше. Згідно з легендою, прокляття мають здійснитися не відразу, а через тривалі проміжки часу і за сприятливих обставин. Не знаю, чи це вам до вподоби. — І преподобний містер Волтере знову доброзичливо посміхнувся, схиливши голову.

— Згідно з легендою… — повторив професор Смейл. — Про яку легенду ви говорите?

— Це довга легенда. А кожна легенда, як відомо, має кілька варіянтів, — відповів священик. — Одне залишається поза сумнівами — вона така ж стара, як і ця гробниця. Почасти легенда міститься у вже згаданому написі, і йдеться там ось про що. У тринадцятому столітті Гаю де Гісору, володарю місцевого маєтку, сподобався чорний кінь, господарем якого був посланець з Генуї. А той був купцем з крови і кости, отож запросив за коня величезну суму. Жадібність та жадання стати власником коня штовхнула Гая де Гісора пограбувати склеп, і, як подейкують, він навіть убив місцевого єпископа. Та єпископ устиг проклясти того, хто триматиме у себе золотий хрест, вкрадений з гробниці. Феодал отримав необхідні гроші, продавши хрест якомусь ювелірові у місті. Та щойно він спробував сісти на коня, той став дибки і скинув вершника перед храмом. Ювелір збанкрутував через різні і досі незрозумілі причини, і попав у кормигу до єврея-лихваря, який жив в околиці. Він розумів, що його чекає лише голод і злидні, тому повісився на яблуні. Золотий хрест, а разом з ним і все його майно перейшло до єврея-лихваря. Син і спадкоємець феодала, вражений карою, яка спіткала його батька, став релігійним фанатом. Він вважав своїм обов’язком переслідувати єресі та невірство своїх васалів. Отож, єврея безжалісно спалили на вогнищі, і він також розплатився за те, що посмів володіти золотим хрестом. Після цих трьох випадків небесного покарання було вирішено повернути золотий хрест у гробницю. З того часу жодне людське око не бачило його, і жодна людська рука не доторкалася до нього.

Здавалося, ця розповідь справила на леді Діяну більше враження, аніж можна було сподіватися.

— Аж лячно подумати, що ми увійдемо до гробниці перші після священика.

Коротунові з великими вусами і дивним акцентом не довелося знову використовувати драбину, яку, як виявилося, залишили чорнороби. Священик повів усю групу на сто ярдів далі, де був инший вхід, ширший і зручніший, звідки він, власне кажучи, й появився, припинивши на час свої археологічні пошуки.

Тут спуск був доволі пологий, і не спричиняв труднощів, правда, з кожним кроком ставало все темніше і темніше. Через кілька хвилин усім довелося йти