Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"

Поки що, про людське око вона зустріла його не як коханого, а як старого доброго друга. Було стільки речей, про які вони мали поговорити, і так само багато речей, про які мали помовчати. Вони розмовляли, крокуючи садовими доріжками, а зорі в цей час сміялись у темряві над ними й миготіли, миготіли…

Лиш одна тема не була піднята в їхній розмові — тема, перед якою Емілі відчувала благоговійний страх. Тедді не говорив про те загадкове видіння, що з’явилося йому у порту в Лондоні. Видавалося, що цього й не було. А Емілі відчувала, що це знову поєднало їх після тривалого нерозуміння. Добре, що вони про це не говорили: це щось настільки загадкове, котрийсь із божественних секретів, який не повинен бути озвученим. Найкраще зараз забути про те, що він виконав свою роботу. Але водночас — які ж ми, смертні, непослідовні! — Емілі почувалася до смішного розчарованою з того, що він про це не заговорив. Вона не хотіла це обговорювати. Але невже це нічого не значило для нього, якщо він і словом цього не згадав?

— Гарно знову тут бути, — проказав Тедді. — Нічого, здається, й не змінилось. Час спинився у цьому Едемському саду. О, Емілі, поглянь лиш, як яскраво виграє Вега з сузір’я Ліри! Наша зірка. Забула її?

Забула? Як би вона хотіла мати змогу забути.

— Мені писали, що ти збиралася вийти за Діна, — різко сказав Тедді.

— Я збиралась… але не змогла, — відповіла Емілі.

— Чому? — спитав Тедді так, ніби мав повне право питати про це.

— Бо я не кохала його, — відказала Емілі, залишаючи це право за ним.

Зненацька забринів сміх — прекрасний золотий сміх, який раптово змушує захотіти також засміятися. Сміх такий безпечний: можна-бо сміятись, не боячись зрадити щось або когось. Це була Ільза — Ільза збігала до них доріжкою. Ільза у жовтавому шовковому вбранні кольору її волосся і золотаво-коричневому капелюсі кольору її очей. Здавалося, ніби в саду розквітла велетенська яскрава золота троянда.

Емілі була майже щаслива її приходу. Тиск почуттів цієї миті став уже загрозливо фізичним. Деякі речі стають страхітливими, якщо втілити їх у слова. Вона відсторонилася від Тедді майже погордливо: вона знову була Мурреївною з Місячного Серпа.

— Дорогенькі, — мовила Ільза, обіймаючи їх обох. — Хіба ж не божественно знову бути тут разом? О, як же я вас люблю! Давайте бодай на одне блаженне літо забудемо, що ми вже дорослі, старі й мудрі, нещасні, та знову станемо божевільними щасливими дітьми без клепки в голові!

Настав чудовий місяць. Місяць невимовної краси троянд, вишуканих туманів, сріблястої досконалості місячного сяйва, незабутніх аметистових сутінків, маршів дощу, звуків мисливських ріжків вітру, пурпурового розквіту і розсипів зоряного пилу, і загадок, музики, магії! Місяць сміху, танців, жартів і нескінченної чарівності. А також і місяць стриманого, прихованого усвідомлення. Нічого так і не було сказано. Часом вони з Тедді були навіть самотніми, гуляючи разом. Але обоє відчували… і знали. Емілі аж сяяла світлом щастя. Уся колишня невтомність, що так бентежила тітку Лауру, щезла з її очей. Життя було прекрасним. Дружба, любов, радість тілесна і духовна, смуток, чарівність, досягнення, невдача, очікування — усе це було проявами життя й тому було цікавим і бажаним.

Щоранку, коли вона прокидалась, новий день видавався їй гарною казкою, що має принести їй якусь радість, якийсь дарунок. Творчі амбіції були забуті — принаймні, на деякий час. Успіх, нові можливості, слава. Нехай ті, хто цього потребують, заплатять свою ціну й візьмуть усе це. Але любов не купується й не продається. Це — дар.

Навіть спогади про спалену нею книгу припинили завдавати їй болю. Яку роль може відігравати якась там книга в подібному поєднанні життя та пристрасті? Яким блідим і тьмяним здавалося тепер будь-яке змальоване, штучно створене життя в порівнянні з цим — пульсуючим та іскристим! Врешті-решт, кому потрібні ті лаври?! Цвіт апельсину став би значно гарнішою оздобою для корони. І хіба котрась зірка, приготована долею, може бути яскравішою і привабливішою за Вегу з сузір’я Ліри? А під цим малося на увазі, що в цьому світі не мало значення ніщо і ніхто, опріч Тедді Кента.

— Якби я мала хвіст, я б ним зараз метляла, — простогнала Ільза, вмощуючись на ліжку Емілі і шпурляючи в інший куток кімнати одну з дорогоцінних книг Емілі — стареньку копію «Рубайяту», яку вона колись отримала від Тедді. Корінець відпав, і аркуші розлетілися в різні боки. Емілі кинула їй лютий погляд.

— Чи була ти коли-небудь у такому стані, що не могла ні плакати, ні молитися, ні проклинати? — вимогливим тоном спитала Ільза.

— Часом буває, — сухо відказала Емілі. — Але навіть через це я ніколи не зриваю злість на безневинних книгах. Я лише знаходжу когось, кому можу постукати по голові, й роблю це.

— Поблизу не було жодної голови, по якій можна було б постукати, тому я зробила те, що має такий самий ефект, — в тон їй відповіла Ільза, лукаво переводячи погляд на фотографію Перрі Міллера на письмовому столі Емілі.

Емілі теж глянула на фотографію, і її обличчя змурреївіло, як називала це Ільза. Фотографія так само як і раніше лежала на її столі, однак замість зухвалих очей Перрі, що раніше пильно придивлялися до неї, тепер чорніли дві непривабливі нерівні дірочки.

Емілі була розлючена. Перрі так пишався тими фотографіями. Це ж були перші в його житті знімки. «Ніколи раніше не міг собі цього дозволити», — чванькувато казав він. На цих знімках він справді був гарним, незважаючи на трохи агресивну і грубувату позу; все ж його хвилясте