Читати книгу - "Поза часом"

У таких випадках — не надто частих, проте ймовірних — єдине, що слід було вчинити, це сказати bonjour [59] і неквапно поїхати геть. Джанет сказала bonjour і підштовхнула велосипед, щоб розвернутися; її нога вже відірвалася від землі, щоб натиснути на педаль, коли Робер зненацька заступив їй дорогу й вхопився за руль рукою з брудними нігтями. Все було зрозумілим і непевним водночас: перекинутий велосипед, і перший протестуючий, сповнений жаху крик, і задерті догори ноги, що хвицали в повітрі, марно шукаючи опертя, і дужі руки, що обхопили її; і ось уже він майже бігцем несе її в глиб сараю — в очах тільки миготять пощерблені дошки, і молодий дикий запах його шкіри та поту, темна триденна щетина, дотик губ, що обпікає шию.

Він не хотів зробити їй зле, він ніколи не робив нікому зле, аби одержати той дріб’язок, який перепадав йому у виправних будинках, і так було завжди, впродовж двадцяти п’яти років, що плинули повільно, як повільно, по літерах, він, коли доводилося, писав своє ім’я Робер, а тоді ще повільніше — своє прізвище, і водночас швидко, як порух руки, коли він хапав пляшку молока чи залишені сохнути на траві в чиємусь саду штани; все могло бути повільним і миттєвим водночас, до рішучості додалося бажання, щоб це тривало якомога довше, щоб дівчина не пручалася отак по-дурному, адже він не хотів зробити їй зле, щоб вона зрозуміла, що однаково не втече й ніхто їй не допоможе, тож краще скоритися спокійно, не замислюючись, як оце він, не замислюючись, поклав її на солому й цитькнув їй у вухо, мовляв замовкни, не дурій, зачекай, поки я впораюсь з усіма цими ґудзиками та застібками, а вона сіпалася, пручалася, кричала щось чужою мовою, кричала й кричала — а хтось же міг почути.

Усе було не зовсім так, авжеж, були жах і відраза, коли цей хижий звір накинувся на неї; Джанет пручалася, сподіваючись вирватися й утекти, однак тепер це вже було неможливо, і жах змагав її не зовсім через цього бородатого звіра, бо він не був звіром — він шепотів їй щось на вухо і тримав, не впинаючись пазурами в її тіло, він цілував її лице та шию, поколюючи неголеною щетиною, але все ж цілував; а відразу спричиняла необхідність коритися цьому чоловікові, адже, хай там що, він був мужчиною, а не волохатим звіром; цю відразу вона певним чином відчувала завжди — від часів першої кровотечі одного вечора в школі та напучень місіс Марфі, зроблених перед усім класом з її корнвольським [60] акцентом, а ще поліцейської хроніки в газетах, яку потайки обговорювали вихованки пансіонату, і заборонених книжок, де все було не так, як у рекомендованих місіс Марфі рожевих книгах, із маршем Мендельсона чи без нього, зі зливою рису, яким обсипають молодят, і шушукання про той епізод першої шлюбної ночі у «Фанні Хілл» [61], і тривалого мовчання її кращої подруги після власного весілля, а тоді несподіваного ридання в її обіймах, це було так жахливо, Джанет, хоча потім були радість через народження первістка, непевні спогади про першу спільну прогулянку, я не повинна була все так перебільшувати, Джанет, колись ти сама побачиш, але тепер уже надто пізно, нав’язлива ідея, це було так жахливо, Джанет, ще один день народження, велосипед і план самостійної подорожі, а там, можливо, а там потроху, дев’ятнадцять років і другі канікули у Франції, Дордонь, серпень.

Хтось може почути, він вигукнув це їй просто в обличчя, хоча вже знав, що вона не зрозуміє, вона глипала на нього виряченими очима і про щось благала чужою мовою, ще й хвицалася. Намагалася підвестися, в якусь мить йому здалося, нібито вона хоче вимовити щось таке, що не було криком, благанням чи лайкою на її мові; він розстебнув блузку, його рука навпомацки шукала застібки, опускаючись дедалі нижче, він притиснув її до соломи всім своїм тілом і просив лише, щоб вона припинила кричати, мовляв, годі кричати, бо хтось-таки може прийти, пусти мене, не кричи, пусти мене, будь ласка, не кричи.

Як було не борюкатися, якщо він не розумів, якщо слова, які вона воліла б сказати йому його мовою, розбивалися на друзки, змішувалися з його шепотом і цілунками, і він не міг утямити, що не про це йдеться, що хоч би яким жахливим було те, що він намірявся з нею зробити, що він уже робив, їй ішлося не про це, як пояснити йому, що вона ще ніколи, як у «Фанні Хілл», що він принаймні міг би зачекати, що у неї в сумці є крем для обличчя, що так не може бути, не може бути без того, що вона розгледіла тоді в очах подруги: її нудило, бо це було нестерпно — це було жахливо, Джанет, просто жахливо. Здерши з неї спідницю, його рука залізла під трусики, а тоді зірвала й їх, вона зіщулилася і, востаннє зойкнувши від розпачу, спробувала щось йому пояснити, зупинити над краєм прірви, щоб усе було інакше, але він уже наліг на неї, стиснув їй стегна, гострий біль пройняв її, наче розжареним залізом, вона зойкнула радше від жаху, ніж від болю, мовби це ще було не все, мовби тортури щойно починалися, його руки затискали їй рот і ковзали вниз, але вона вже не мала ні голосу, ні дихання, ні сліз, щоб опиратися другій такій навалі.

Він проник у неї після нетривалої боротьби, проте вона й далі відчайдушно боролася, тож йому довелося раз, а тоді вдруге навалюватися й заглиблюватися в неї до самісінького її дна, спізнаючи своїм тілом її шкіру; відчуття насолоди було, наче удар батога, він одразу розслабився й, промимривши щось утішливе, закляк у нескінченних пристрасних