Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вовчик наче відчув настрій мамки, бо перестав комизитись, притихнув.
За хвильку двері відчинилися. Лариса від несподіванки оніміла. Трохи відступила вбік. Оленку пустила. Але далі порогу не запросила.
Спросила різко:
— Навіщо прийшла?
Оленка може й очікувала на таку реакцію, але вороття вже не було:
— Ось… Хочу Вас познайомити з онуком… Вовою звуть.
І вона відгорнула куточок пелюшки. Малий саме в цей час посміхнувся.
Лариса відповіла крижаним голосом:
– І в тебе вистачає нахабства з’явитися до вбитої горем матері, зіграти на її почуттях і притулитися до заможної родини зі своїм байстрюком?
Оленці наче сили з’явилися. Вона будь-що хотіла переконати Ларису в правоті. Не заради себе — заради сина, заради Сашка, та й заради Сашкової матері й Вовчикової бабусі, кінець кінцем.
— Ларисо Георгіївно! Ви ж тільки гляньте на нього! Це ж викапаний Сашко!
Лариса гримнула:
— Геть звідсіля! Іди, не доводь до гріха. Я не триматиму на тебе зла за твою брехню. Але якщо ти знову заявишся…
І з гуркотом зачинила двері.
Оленка ледь встигла відсахнутися, аби дитина не забилася.
Наступного дня приїхала мама. І як вона завжди відчувала, що дочці зле? Розглянулася по кімнаті. Як там можна впорядкувати маленьку кімнату в гуртожитку? Але порядок був ідеальний. Дитячі речі старанно випрасувані, поскладені. На видноті тільки дитячі іграшки. На поличці — фото Сашка в морській формі.
Оленка сиділа за столом з мамою. Очі сухі: сліз вже не було.
Емма бідкалася:
– І як же ти тут сама? Кімната малесенька, не обернутися!
Оленка відрубала — відчувалося, що розмова виникає не вперше:
— Маленька, зате окрема! І не виженуть, доки черга на квартиру не надійде.
— Це скільки ж чекати? Років сто? Повертайся додому, га? Там же і молочко, і фрукти, і свіже повітря… І за онуком я доглядатиму. І працювати, як хочеш, можеш піти до бібліотеки чи то в школу, чи в Будинок культури.
Оленка озвалася рішуче:
— Мамо, не вмовляй. Не примушуй мене відмовляти тобі. Я буду тут. Чекатиму Сашка.
Емма погодилася:
— Та добре, добре. То хоч приїзди якомога частіше. На літо дитину залишай. Гаразд? — А сама нишком зиркнула на дочку. Бідолашна дитина! Таке пережити в такому віці!
— Це ще зарано обіцяти! А от як Вовчик від материнської цицьки відлучиться, тоді…
Емма підхопила розмову:
— Господи, час як плине! Я очима кліпнути не встигла — а вже моя дочка розмовляє про відлучення від грудного молока.
Оленка примостила сина до грудей, задивилася з ніжністю:
— А що ж? І ми швидко виростемо. Ач, які ми вже дорослі?
Чужі діти ростуть швидко.
Начебто нічого не змінилося: та ж охайна кімната, той же стіл, така ж випрасувана білизна. Тільки що замість дитячих іграшок де тільки видно іграшкові кораблі.
Вовчик саме сидів за столом і з апетитом снідав. Оленці доводиться підсипати йому ще й ще.
Хтось постукав у двері.
Оленка відчинила — на порозі стояв Мишко. Заввишки був чи не на голову вищий за Оленку. А завтовшки — майже рази в два. Виріс! Тоненький дитячий голос часом переходив в хрипкий басок. Верхню губу вкрив чорний пух.
Оленка радісно запросила:
— Заходь, заходь! Снідатимеш з Вовчиком? У нас гарбузова каша. Смачна! А ще є варення з райських яблук.
Мишко охоче сів і з неабияким апетитом почав їсти. Щодо їжі вони з Вовчиком могли позмагатися. Кожен в своїй віковій категорії, звісно.
Мишко з напханим ротом сказав:
— А ти вже чула, що Сашкового човна знайшли? Американці знайшли. Половину витягли. Там кілька загиблих матросів було. А друга половина відламалася.
— Я чула тільки, що американці випадково натрапили на якийсь затонулий підводний човен. Так?
Мишко відповів значуще:
— Ага, випадково! Та вони навмисно там орали море, аби першими знайти залишки атомного човна і першими добутися до секретних документів. Та їм не пощастило — під час ремонту капітан попросив перенести шифро-піст і таким чином подовжити свою каюту. Він був велетнем. Тож документи залишилися в тій, другій половині.
Оленка сказала недовірливо:
— А ти звідкіля все це знаєш, розумнику?
Мишко гордовито пояснив:
— Підслухав розмову батьків.
– І не соромно тобі підслуховувати?
— Соромно, соромно! А тепер ми збираємось їхати на Камчатку, в село моряків-підводників Рибачий. Батьки хочуть хоч так попрощатися з Сашком, квіти кинути в море. Поїдеш з нами?
— Сам же знаєш, що ні…
— А сама поїдеш?
— Чом сама?! З Вовчиком.
Мишко доїв. Підвівся, аби йти.
— До побачення. — Сказав, а сам стоїть. Відчувається, що йому затишно тут. Більш затишно, ніж у батьківській ідеально впорядкованій квартирі. — Як приїдемо — я до вас зайду, розповім, що й до чого.
Мишко вийшов. Оленко повільно зачинила двері.
Вовчик, що досі маламурив гарбузову кашу, спитав у мами:
— А хто це був?
Олена розкуйовдила синову чуба і теплим голосом сказала:
— Це твій дядько Мишко. Сподобався?
— Трохи він загладкий.
— Та хіба то така вже вада?
— Як я тікатиму, він мене не здожене.
— Чого б ти від нього тікав, дуже мені цікаво?
— Та я б несерйозно! А так, понарошку…
Оленка, щось надумавши, каже сину:
— А хочеш, ми поїдемо потягом далеко-далеко? Аж на півострів Камчатка?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому дзвенять цикади», після закриття браузера.