Читати книгу - "Мудрі жінки"

Судитися з чоловіком чи бити глечики Марія не захотіла. Значить, така її доля…

Пінна переїхала жити до Степана на все готове, зроблене колишньою подругою. Ходить по кімнатах та квітниках гордою господинею, без сорому і совісті. Там, де колись ходила тихою і нещасною гостею, ступає гордо Степановою дружиною.

Степан зробив так, як і говорив. Узяв шлюб, зареєструвався в РАГСі. Та Бог є на світі, він не дав йому можливості натішитися новою дружиною. Через два роки стався з ним нещасний випадок: їхав машиною і розбився. На смерть.

Так він пішов зі світу, і ніхто не знав, чи мучило його сумління за все скоєне, за понівечене життя Марії.

Пінна залишилася повноправною господинею майна Степана і Марії. Але чи довго буде одинокою заможна молода вдова? Ні, вийшла швиденько заміж — не бідує, не працює. Цікаво, чи добре їй спиться вночі на чужих подушках, чи не сняться їй жахи?..

Марія звільнилася з роботи, продала квартиру і поїхала жити у своє рідне село, щоб забути про все, що з нею трапилося.

Але і їй ще усміхнулась доля. Вона вийшла заміж за вдівця, директора школи, і народила йому двох діточок, живе щасливо у шлюбі.

Тільки уві сні не один раз приходить до неї Степан і приносить троянди з її квітника…

Був сонячний день, велике товариство зібралося в кафе за одним столом. Пімірно, усі були трохи підпиті і розкуті. Дивлячись на них, можна було б подумати, що це співробітники святкують чийсь ювілей або уродини. Усі запрошені були майже однолітками.

І забава була б дуже веселою, бо до цього спонукало все — і смачні закуски, які були на столі, і напої, якби тільки не горіли на поминальні свічки та не було посеред стола порожньої тарілки, на якій стояв келих із червоним вином і лежав кусень чорного хліба. Отже, у кафе справляли поминки.

Спостерігаючи за людьми, які проводжають померлого в останню путь, можна визначити, яка людина відійшла з цього світу у вічність: добра чи незичлива, порядна чи ні.

Сьогодні на цвинтарі було багато молоді. Покійна працювала вчителькою у школі і дуже любила дітей, а вони любили її. Дитячу любов і повагу не купиш ні за які гроші і оцінки, її можна заслужити довгою і сумлінною працею, порядністю і добротою. До чужих дітей треба ставитися так, ніби це твої власні діти. І тоді всі їхні серця — твої, бо тільки любляча і мудра мама може бути справжнім педагогом.

Таким учителем і дитячим другом була вона, їхня улюблена Оксана Миколаївна.

Колеги-педагоги тільки зітхали: «І як їй вдається завжди бути справедливою до дітей, колег і оточуючих? Завжди весела, усміхнена». Коли вона заходила в учительську, у клас або навіть у шкільний коридор, до неї зразу ж хтось підходив. Вона була всім потрібна, ця сонячна і гарна жінка.

Жінки-колеги оповідали їй про свої болі, про кохання, радощі і негаразди. Знали: що знає Оксана, того не знає ніхто. Так, як порадить Оксана, так не порадить ніхто. Так, як вона збереже довірену таємницю, яку завжди комусь так хочеться розказати, так не збереже ніколи і ніхто.

У кафе велися розмови-спомини. Кожен вставав, говорив, згадував щось приємне, смішне, веселе. Була Оксана жартівливою, так гарно сміялася, що неможливо було втриматись, щоб не засміятися з нею разом або не позаздрити її щирому і красивому сміху. Коли вона була молодою і ще не було відео, яке зараз тримає людей у домівках, то подруги любили з нею ходити в кіно, особливо на кінокомедію, щоб послухати, як гарно вона сміється. Складали свої копійки їй на квиток, щоб тільки вона з ними пішла.

Ця жінка мала надзвичайне почуття гумору і з будь-якої, навіть з кривдної ситуації вміла вийти зі сміхом.

Одного разу співробітниця прийшла на роботу захекана, дуже поспішала, а коли зняла плащ, виявилось, що вона одягнула блузку, а спідницю ні — внизу була тільки комбінація. Всі присутні вмерли від сміху, а жінка в плач. Через двадцять хвилин — відкритий урок, додому далеченько, своєї спідниці не дасть ніхто.

Вихід знайшла Оксана — мала світлу голову і вмілі руки. У своєму кабінеті зняла плюшеву штору з вікна і за п’ятнадцять хвилин пошила призбирану спідничку, майстерно заколола її спереду своєю брошкою-шпилькою. Хто не був свідком цієї оказії, той навіть не здогадався, що ця спідничка недавно ще була шторою, за якою ховалися викладачі, коли приходили до Оксани попліткувати в її комірчину.

До неї приходили щось відсвяткувати та не один раз для зняття стресу випити якусь чарчину. У її серці вистачало місця для всіх колег, викладачів, учнів, сім’ї.

Сьогодні її діти, двоє одружених синів, сиділи зі своїми молодими дружинами біля батька, сумні і невеселі. Бо знали, що такої бабусі, якою могла бути їхня мама для своїх онуків, немає і не буде. Хлопці завжди говорили, що мама — наикращии їхній друг і порадниця. Вона змалечку виховала їх лицарями. Вони були народжені і виховані в любові, спокої, в атмосфері родинної злагоди.

Як і всі хлопці, підростаючи, трохи чубилися між собою, коли не могли щось поділити, але їхні сварки були беззлобними хлопчачими іграми. Вони уміли по-братерськи поділити все, що могли: один велосипед на двох, один конструктор чи одну дитячу машинку.