Читати книгу - "Коса. Сплетіння долі"

перепочити. Вона має поспати чи принаймні спробувати. З натовпу продавців квітів і туристичного дріб’язку, що товчуться біля дверей, виходить чоловік і наближається до неї. Він помічає розпач на її обличчі, її незмірну втому. «Тут неподалік є безкоштовні спальні кімнати для прочан, – каже він. – Можу показати дорогу». Він прискіпливо розглядає її, присідає біля Лаліти. В обмін на одну-дві послуги він проведе їх туди. Сміта хапає дочку за руку і швиденько тягне подалі від маніяка. А яке ж приязне в нього було обличчя, мало не янгольське… Від думки про те, що їм доведеться провести ніч просто неба, її проймає дрож: дві тендітні жінки стануть для будь-кого легкою здобиччю. Треба знайти на ніч хоч якийсь прихисток – це питання виживання. На щастя, обіч дороги сидить Садху[56] в жовтому – кольору вішнаїтів – лонджі,[57] що вказує їй шлях до притулку.

Перша нічліжка виявляється зачиненою, у другій також немає вільних місць. У третій стара жінка каже, що лишилося тільки одне ліжко. Яка різниця? Сміта й Лаліта вже стільки всього подолали разом, що ніби перетворилися на одне ціле. Вони заходять до обшарпаної кімнати, заставленої рядами грубо збитих ліжок, лягають на вільне місце, притулившись одна до одної, та, незважаючи на навколишній гамір, поринають у глибокий сон.

Сара
Монреаль, Канада

Ось уже три дні Сара не підводиться з ліжка.

Учора вона зателефонувала лікареві та попросила відкрити їй лікарняний – перший за її кар’єру. Вона не хоче більше повертатися до контори, не терпить цього лицемірства, відстороненості стосовно неї.

Спочатку була стадія заперечення: вона ніяк не могла повірити, що до неї можуть ставитися таким чином. Потім її охопила лють, неконтрольований гнів. Йому на зміну прийшло спустошення, нездоланна байдужість, з якої, як і з безмежної пустелі, немає вороття.

Сара завжди сама робила вибір, визначала курс власного життя, була такою собі «executive woman», як тут кажуть, тобто «жінкою, що обіймає керівну посаду в компанії чи на підприємстві, яка ухвалює рішення та стежить за їх виконанням», якщо вірити визначенню. Відтепер вона більше не головує, вона кориться рішенням інших. Почувається зрадженою, наче жінка, якою знехтували, яку викидають геть, бо не виправдала сподівань, виявилася незадовільною, недоладною, безплідною.

Вона – та, хто пробила скляну стелю, – наштовхнулася на невидиму стіну, що відділяє світ здорових від світу хворих, слабких, немічних, до якого віднедавна належить і сама. Джонсон і його партнери мало не живцем її поховали. Вони вкинули її тіло до глибокої ями та засипáли його тепер пригорщами вимушених посмішок і фальшивого співчуття. Як професіонал вона для них мертва. І їй це відомо. Більше того: вона може тільки безсило спостерігати за своїм похованням, наче в найгіршому кошмарі. Марно Сара намагається докричатися, подати знак, що вона жива, що її помилково поклали до труни, – ніхто її не чує. Її страждань ніхто не помічає.

Вони брешуть – усі, усі до одного. Вони радять «будь сильною», кажуть «ти з цим упораєшся», «ми з тобою», але їхня поведінка доводить протилежне. Її покинули напризволяще. З нею поводяться так само, як і з поламаними речами, – викидають на смітник.

Сара все принесла в жертву цій роботі – і тепер її саму приносять у жертву на вівтарі ефективності, рентабельності, продуктивності. У цьому світі ти або працюєш як слід, або конаєш. Що ж, тепер вона може піти та сконати.

Її план не спрацював. Її стіна зруйнувалася, підірвана амбіціями Інес, що були підтримані інтригами Курста, причому відбувалося все це з благословення Джонсона. Вона сподівалася, що він захистить її чи бодай спробує. А він безжально покинув її напризволяще. Він забирав єдине, що тримало її в тонусі, єдине, що давало сили вставати вранці з ліжка: її соціальне «я», професійне життя, відчуття належності до якогось місця в цьому світі, усвідомлення себе людиною.

Урешті-решт, сталося те, чого вона так боялася: Сара перетворилася на уособлення раку. Вона перетворилася на живу пухлину. Люди більше не бачать у ній блискучу, елегантну, успішну жінку сорока років – вона стала втіленням своєї хвороби. Для них вона вже не адвокатка, що захворіла, вона – хвора, що працює адвокаткою. А це велика різниця. Рак лякає. Він ізолює, віддаляє. Від нього тхне смертю. Коли люди з цим стикаються, то зазвичай воліють відвернутися, затиснути ніс.

Недоторканна – ось ким стала Сара. Суспільство відмовилося від неї.

Тож ні, Сара не повернеться туди, на цю арену, де її засудили на смерть. Вони не побачать, як вона впаде. Вона не дозволить втягти себе в цей водевіль, не віддасться на поталу левам. У неї досі лишається гідність. Право сказати «ні».

Сьогодні вранці вона навіть не торкнулася таці зі сніданком, який приготував для неї Рон. Близнюки прийшли її поцілувати й залізли під ковдру до неї у ліжко. Вона ніяк не відреагувала на дотик їхніх гарячих, жвавих ручок. Ханна благала її піднятися з ліжка, перепробувала все: підбадьорювала, погрожувала, звинувачувала – безрезультатно. Дівчинка знала, що ввечері, повернувшись додому, побачить матір у тій самій позі.

Так і минають дні Сари – у хворобливій млявості, у прогресивному заціпенінні. Вона поволі віддаляється від цього світу. Знов і знов прокручує в голові події останніх тижнів, запитуючи себе, що могла б зробити, аби уникнути цього. Нічого, без сумніву. Цю партію розіграли без неї. Game over.[58] Кінець.

Сара сподівалася, що їй пощастить вдавати, ніби все добре, ніби нічого не змінилося, вдасться й далі жити нормальним життям, іти тим самим курсом, триматися. Вона хотіла взятися за цю хворобу так само, як бралася за нову справу – методично, старанно та заповзято. Цього виявилося недостатньо.

У дрімоті їй уявляється реакція колег на новину про її смерть. Це жахлива думка, проте вона приносить їй задоволення: так іноді кортить послухати сумну пісню, коли тобі боляче. Сара вже бачить їхні заплакані мармизи, удавано нещасні обличчя. Вони казатимуть: «Ох, ця підступна пухлина» або ж: «Вона знала, що приречена». Або говоритимуть: «Запізно схаменулася» або ще гірше: «Вона надто довго це відкладала», тим самим перекладаючи відповідальність, навіть провину за таку долю на неї. Правда ж полягає дещо в іншому. Те, що вбиває Сару Коен, що потроху її