Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

Тепер розглянемо деякі ознаки походження цього феномену. У православ'ї вважається, що предтечами християнського юродства є пророки Ісая, Ієремія та Єзекіїль, через яких у старозавітний період священної історії говорив Святий Дух.

Юродство як вид подвижництва виникло майже одночасно з чернецтвом у III — середині IV століття в Єгипті, а прийшло на Русь із Візантії, де юродствували преподобні Серапіон Синдоніт, Віссаріон Чудотворець, святий Симеон Емеський, святий Андрій Царгородський (на відміну від руських, більшість юродивих у Візантії були ченцями). До XIV століття юродство у Візантії майже зникає. Останнім тамтешнім юродивим вважають Максима Кавсокалівата[86].

Першою ж юродивою вважається свята Ісидора з Тавенського монастиря. Таким чином, юродство постає на християнському Сході, а у наші краї потрапляє десь у XI столітті, і пов’язане з іменням Ісакія Печерського, відомості про якого зберігає Києво-Печерський патерик і котрий «юродствував тимчасово», тобто ставився до юродства як до маски, яку іноді можна зняти.

Із XV–XVII століття юродство існує як явище, відоме здебільшого в російському православ'ї. Першим типовим, в усіх сенсах, юродивим на Русі був Прокопій Устюжський. У його житії переповідається, що сам він був німцем і прибув в Устюг з Новгорода, де, хрестившись і роздавши все своє майно, приймає Христа ради житія. Через своє юродство Прокопій зазнає численних прочуханок та побиття, але він молиться за своїх кривдників. Він не має даху над головою, спить на гноїщі голий або сидить на паперті соборної церкви. Але увесь час таємно молиться. Такий спосіб життя церква називає подвигом. Та поширений він був не повсюди. Римсько-католицький світ, скажімо, знає лише наближені до юродства форми (наприклад, життєва практика святого Франциска).

Уже йшлося, що термін «юродивий» (або «юродъ»), як позначали цю характеристику численні агіографії, передбачає порівняння зі старовинними словами «уродивый» чи «урод», підкреслюючи якусь обопільну потворність — і зовнішню, і ментальну. Але необхідно розпізнавати природне та добровільне юродство, яке варто розуміти як «самоправне мучеництво». Відзнакою юродства є певна негативність — «покидь світу». «Якоже отреби міру быхомъ» — такими є слова апостола Павла у старослов’янському підряднику. Святий Іоанн Златоуст, коментуючи цей текст, убачає в ньому опис прикмет «буйства», хоч юродиві й самі напрочуд вправно вдавали свою «біснуватість».

Попри дивину та позірну несумісність, крізь личину бридкого непривітного одинака на площі проглядає цілком розумна людина. А тому юродство можна було б назвати формою інтелектуального критицизму чи провокаційного бунтарства. Зрозуміло, що личина божевілля була необхідна юродивцеві як викривальний прийом. Своєю поведінкою він показує, що світ культури є світом ефемерним, світом антикультури, лицемірним, несправедливим, таким, що не відповідає християнським нормам. Проте сплачувати за це йому доводиться терпінням докорів і принижень[87].

Граничність наведеної позиції розкривається через низку роздумів про становище людини у світі. Чи не вбачається в зреченні розуму свавільний крок, несумісний з її природою? Передовсім, у подібному накладанні на себе тягаря безуму людина намагається подолати усталеність і часовість. Вона воліє задіяти всі можливості людського духу. Отже, не повноти розуму зрікається юродивий, а тих модусів ratio, які втримують людину в «манливій» вичерпності її дійсності й перекривають усі підходи до розвитку інших поривань. Тому не можна говорити про несвідомий вибір юродства, а лише про той, що розігрує наперед визначену дію (вдень юродствує — вночі молиться). Через це відкидання інтелекту є лишень показовим, напускним дійством.

Перебуваючи на самоті, юродивий повертається до розуму. Головним завданням його креативного розмислу стає опір мисленню марнотному, недолугому. Юродивий мусить тримати свій ум без додаткового «наповнення», у чистій безобразності й простосерді. Притаманною ознакою юродства є не лише «аскеза розумова», тобто внутрішня, але і зовнішня. Такими є жалобний мотив і покаяння перед світом, реалізовані в носінні волосяниці на голому тілі. Полишаючи обійстя культури, юродивий уподібнюється небіжчику, що немовби переходить у протилежний вимір. Досить пригадати, як Василій Блаженний ходив узимку й улітку безмаль не голий, проводячи ночі на папертях, а дні — на відправах у церкві. Про нього ходило безліч поговорів, сповнених фантастично-неймовірних небилиць.

Усю надсаду й терплячість стану юродивого підтверджує іконопис. Він віддзеркалює «мудре шаленство»: поза юродивого виказує «молитовне передстояння», неприкриту наготу плоті й думки. Відомо, що ікона має неабияку цілющу дію. Так, написання ікони «Образ Пречистої Богородиці Подавання Розуму» відновлює розум душевно недужому благочестивому іконописцеві, який молиться, а потім створює образ Богоматері. Зображення, яке називали «Подателькою розуму», нерідко можна побачити в багатьох храмах. Через це спосіб життя юродивих часто викликав захоплення у великих можновладців. Відомо, що Іван Грозний особисто знав Василія Блаженного й виявляв симпатії до нього, а також писав літературні твори, підписуючи їх ім’ям Парфенія Юродивого. Цар неодноразово вдавався до різноманітних чудернацьких витівок, уважаючи, що зможе посилити свою харизму. Але це була гра в юродство, пародіювання його. Щоправда, вже за Петра І юродивих переслідують, а в другій чверті XVIII століття спеціальним едиктом забороняють заходити до церкви. До появи спеціальних шпиталів усіх волоцюг, юродивих, убогих, кликуш, ворожбиток засилали у найвіддаленіші північні кляштори.

В юродстві вбачають щонайменше два компоненти: активний і пасивний, який полягає у відмові від світу. Наприклад, галицький юродивий XVII століття