Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

Стефан Нечаєв зрікається світу, пориваючи всі життєві зв’язки. Мати голосить за ним, немов за померлим. Натомість активний бік юродства полягає в тому, аби «сваритися зі світом», виказувати неподобства й безчинства, попираючи правила пристойності. За мовчазної згоди більшості людей юродивий удостоюється свободи на вчинення тих дій, що виходять за межі звичаєвості. Він може зчинити галас у храмі під час служби або безстидно себе поводити на очах вуличного натовпу. Бо ж «благодать спочиває на найгіршому».

Юродивих часто порівнювали з кініками. Пригадаймо найприкметніші риси кініків на прикладі особи Діогена із Синопи. Доволі дивною поведінкою для оточуючих був його підкреслений аскетизм: влітку він качався на гарячому піску, а взимку обіймав засніжені статуї, до всіх ставився з підкресленим презирством, називаючи містерії святом для дурнів, а демагогів обзивав посіпаками черні. Божевільними нарікав тих, хто не прагнув простого життя. Привселюдно міг рукоблудити, справляти природні потреби, не вбачаючи в тому якихось лихих учинків, але викликаючи фурор у гидливих міщан. За ці витівки він дістав прізвисько «собака», супроти чого, здається, не дуже й протестував.

Те саме спостерігається в юродстві. У культурі православної Русі саме пес символізував юродство. У культурі римо-католицької Європи він був ознакою блазня й ганьби. Серед середньовічних покарань одним із найбільш принизливих було побиття дохлим собакою. Та була відмінність: юродивим знехтували, а блазень був недоторканим.

Та якщо в кініка ми знаходимо риси епатажу, то юродивий втілює мотив докору, принаймні в естетичному плані. Обидва схильні до почварної образності. Діоген як радикальний послідовник Сократа наслідує мудрість, прикриту зовнішніми ознаками непривабливості. Образ потворного мудреця завжди перебуває на межі між божественним і профанним, необізнаністю й знанням. У різних культурах функції блазня могли відрізнятися, але майже незмінною лишалася потворність, що відображалася через його мову чи поведінку загалом.

Згідно з канонами ранньої християнської традиції, краса вважалася за диявольський прояв. Однак іноді потворним зображали апостола Павла. Ба більше, деякі дослідники наполягають, що в творах Юстина, Ориґена, Климента Александрійського й Тертуліана можна віднайти уявлення про зовнішню непривабливість самого Христа. Звідси, можливо, виринає пояснення загального образу юродивого.

Та він не єхидствує простим глузуванням паяца. Його насміхання над світом вершиться в якийсь дивний спосіб — через ремствування на світ, яке має театрально-видовищний прояв. Але є одна важлива проблема: як примирити юродство з традицією, згідно з якою вважалося, що Христос не згадується усмішкуватим? Ще Іоанн Златоуст помітив, що в Євангелії Ісус ніколи не сміється. У православ’ї сміх уважався неправедним. Проте для юродивих цей виняток робили завжди. Як пояснює Сергій Аверінцев, сміх є «несусвітнім» сміхом і схожий на спонтанний спалах розуму. У грецькій філософській антропології це явище не є самочинним. Сміх — це розкріпачення. Та мудреця важче насмішити, ніж простака, оскільки він осилив межу звільнення. Навіть християнські страдники глузували над катуваннями, щоб осоромити силу страху[88].

Безсумнівно, життєве тло юродивого є плетивом двох способів існування — денного потішання над всесвітом і нічної молитви за грішне людство. Молитися можна було навіть зі свідком, якому таким чином виявляли неабияку довіру. Глумлива складова юродства вимагає щонайбільшої провокації: якщо люди не вступають у завзяте протистояння з юродивим, він підбурює їх до цього, кидаючи каміння, бруд, нечистоти. Та найбільшої провокаційної сили досягає його тілесне оголення, що символізує відвертість і збентеження. Так само мовчання стає вагомою складовою молитви, це небуттєвий вираз мовлення. Щоправда, не можна казати, що воно не існує взагалі. Цікаво, що привселюдне «казання» юродивого найчастіше має форму жесту. Подібна невербальна промова насичена символами. І даремно вишукувати достеменні значення цієї мови.

У житті юродивого нас дивує парадокс, утілений у незрозумілості всього, що він коїть. Наприклад, Василій Блаженний на очах у прочан якось розтрощив каменем на друзки чудотворний образ Божої Матері. Але виявилося, що під святим зображенням намальований дідько.

Частково вже мовилося про те, що традиція святого шаленства процвітала й у Західній Церкві. У XI столітті святий Бернард Клервоський говорив про себе як про дурня. Він проповідував, що приниження є найкращим шляхом істинного смирення. Бернард був пристрасним провидцем, але його шаленство не досягало того рівня, щоби вважатися граничним. Попри все, фігура священного юродивого аж до XVI століття відігравала важливу роль у західноєвропейській культурі. На початку XIII століття образ юродивого був яскраво доповнений постаттю святого Франциска Асизького, котрий зумів досягнути величезної популярності як дурень Божий.

Отак небилиця чи навіть парадокс змішуються з реальністю, оголюючи особливу сферу людського проникнення в незвіданий простір чудесного. Проте саме такий стан є надзвичайно привабливим, непростим, а інколи й небезпечним. Пусте загравання з юродивим, зважаючи на якусь властиву йому надприродну силу, могло скінчитись не надто сприятливо. Дивним чином юродиві в суспільному житті набували неабиякої влади (хоча й неявної), й тому часто люди симулювали юродство. Тож не дивно, що юродство й досі є майже нерозв’язаною загадкою.

Мудрі шаленці

У священній книзі мусульман, Корані, є окремі посилання на шаленство (манія, або джунун). Де-не-де воно постає як самокатування, словесне чи фізичне насильство, занепад релігії, розмова із самим собою, а також постійний стан збудження (Сура 2: 169). Шаленство викликається шайтаном, чиє втручання збиває з пантелику людей, і вони починають ототожнювати його особу зі своєю. Його воля і влада в ісламі не раз порівнюються з винятковою роллю давньогрецьких богів у трагедіях. Для того, щоби вилікувати недужу людину, треба спершу зрозуміти причину шаленства, яку