Читати книгу - "Месія Дюни"

— Я й сам пропонував уже такий розв’язок, — відповів він.

— Саме тому ти небезпечний, — сказала вона, обмірковуючи власні слова. — Ти опанував власні пристрасті.

— Я не тому небезпечний.

Перш ніж вона встигла ворухнутися, він схилився, охопив долонею її підборіддя й торкнувся вустами її вуст.

Був то лагідний поцілунок. І миттєвий. Він відхилився, а вона дивилася на нього, шокована, не помічаючи легких спазматичних усмішок на обличчях її гвардійців, котрі все ще стояли строєм неподалік.

Алія притисла пальця до губ. Цей поцілунок мав напрочуд знайомий смак. Його вуста були плоттю з майбутнього, яку вона бачила в минулому. Тяжко дихаючи, промовила:

— Я мала б наказати здерти з тебе шкіру.

— Бо я небезпечний?

— Бо ти надто багато собі дозволяєш!

— Нічого собі не дозволяю. Не беру нічого, що б мені спершу не запропонували. Тіштеся, бо я не взяв усього пропонованого. — Він відкрив двері та вислизнув назовні: — Ходімо. Ми витратили надто багато часу на дурощі.

Він пішов у напрямку вхідного купола за подушкою летовища.

Алія вискочила й побігла вслід, намагаючись іти з ним у ногу.

— Я розповім йому все, що ти сказав і зробив, — промовила вона.

— Добре. — Він притримав для неї двері.

— Він звелить тебе стратити, — сказала вона, входячи всередину купола.

— Чому? Бо я взяв поцілунок, якого бажав?

Він пішов услід за нею, і його рух змусив її обернутися. Двері щільно зачинилися.

— Поцілунок, якого ти бажав! — Її переповнювало обурення.

— Гаразд, Аліє. У такому разі поцілунок, якого ти бажала.

Обійшовши її, він ступив у спускове поле ліфта.

Його рух наче загострив її почуття — нараз вона усвідомила, що він каже щиру правду. «Поцілунок, якого я бажала, — сказала собі. — І це правда».

— Ти небезпечний, тому що правдивий, — промовила вона, ідучи за ним.

— Ви повертаєтеся на дорогу мудрості, — сказав він, не збиваючись із кроку. — Навіть ментат не міг би висловити цього відвертіше. А тепер скажіть, що ви побачили в пустелі?

Вона вхопила його за плече, змусивши зупинитися. Він знову це зробив — привів її мозок у стан загостреної свідомості.

— Не можу цього пояснити, — сказала вона, — але я постійно думаю про лицеплясів. Чому?

— Тому ваш брат і послав вас у пустелю, — відповів гхола, кивнувши. — Розкажіть йому про цю нав’язливу думку.

— Але чому? — Вона труснула головою. — Чому лицепляси?

— Там лежить мертва молода жінка, — промовив він. — А можливо, з-поміж фрименок не зникала жодна молода жінка.

***

Я думаю, що то за радість — бути живим, і питаю себе, чи зумію колись дістатися коренів цієї плоті та пізнати себе такого, яким я був колись. Бо корені там є. Чи зумію я знайти їх завдяки власним вчинкам — це сховане в майбутньому. Але все, що до снаги людині, до снаги й мені. Кожен мій учинок може призвести до цього.

Алія. Коментарі до висловлювань гхоли

Занурений у пронизливий аж до крику запах прянощів та вдивляючись усередину себе крізь провидницький транс, Пол побачив, що місяць стає розтягнутою кулею. Він обертався й стискався зі страшним сичанням — сичанням зірки, що гасне в безмежному морі… униз… униз… униз… наче м’яч, що його кинула дитина.

І місяць щез.

Місяць не зайшов. Усвідомлення цього затопило Пола. Він зник, і місяця не стало. Земля затремтіла, по ній пішли брижі, наче по шкірі переляканого звіра. Його охопив жах.

Пол рвонувся, схопився на своїй постелі, вдивляючись перед себе широко розплющеними очима. Частина його свідомості дивилася назовні, частина — усередину. Зовні він побачив пласталеву вентиляційну решітку своєї приватної кімнати. Він знав, що перебуває між стінами величної, мов гора, споруди — його власної Твердині, а внутрішнім зором продовжував бачити падіння місяця.

Геть! Геть!

Зовні пласталева решітка виходила на яскравий арракінський полудень, а натомість усередині панувала найчорніша ніч. Солодкі аромати, які струменіли зливою з висадженого на даху саду, ніжно дражнили його відчуття, але жодні квіткові запахи неспроможні були повернути назад зниклий місяць.

Пол торкнувся стопами холодної поверхні підлоги й заглянув крізь решітку. Просто перед собою він бачив пологу дугу мостика, збудованого з кристал-стабілізованих золота й платини. Його оздоблювали вогненні самоцвіти з далекого Сідона. Здіймаючись над басейном і фонтаном, заповненими водорослими квітами, мостик вів до галереї середмістя. Пол знав, що, зійшовши на мостик, він міг би зазирнути в їхні пелюстки — такі чисті та червоні, наче свіжі краплі крові: щойно ця кров кружляла в жилах, а зараз розбризкалася притіненими кружечками по смарагдовій заболоні.

Його очі всотували довколишнє, але він залишався в’язнем викликаної прянощами дрімоти.

Жахливе видиво загиблого місяця.

Видиво віщувало страхітливу особисту втрату. Можливо, він бачив крах створеної ним цивілізації, яку згубили її власні амбіції.

Місяць… місяць… загиблий місяць.

Потрібна була величезна доза прянощів, аби подолати каламуть, викликану Таро. Усе, що йому явилося, — це падіння місяця й той ненависний шлях, який він знав від початку. Щоб закінчився джигад, щоб затих вулкан різанини, він мусить заплатити власною дискредитацією.

Розлучися… розлучися… розлучися…

Квіткові аромати із саду на даху нагадали йому про Чані. Він затужив за її обіймами, за руками, які пригорталися до нього, несучи кохання й забуття. Але навіть Чані не могла прогнати цього видіння. Що сказала б Чані, якби він прийшов до неї, сповістивши, що обдумує певну, конкретну смерть. Знаючи, що цього не уникнеш, чому б не вибрати аристократичну смерть, звівши всі порахунки з життям у розквіті, знехтувавши всіма майбутніми своїми роками? Померти, перш ніж згасне сила волі — хіба ж це не аристократичний вибір?

Він підвівся, звернув у відкритий прохід у решітці й опинився на балконі — просто над ним цвіли квіти й п’ялися вгору виноградні лози саду. У роті йому пересохло, наче після переходу пустелею.

Місяцю… місяцю, де ти?

Він згадав про звіт Алії, про тіло молодої жінки, знайдене в дюнах. Фрименка, узалежнена від семути! Усе якнайкраще вкладалося в ненависну картину.

«Неможливо щось узяти