Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

Одна залізяка, друга... Якийсь болт... Ніби все в пилюці валяється... А під землею батарейки... Дротик до бомби або до ящика з тротилом... Протитанкова міна людини не відчуває... Вона спрацьовує від навантаження двісті п’ятдесят-триста кілограмів. Перший підрив... Я єдиний лишився сидіти на танку, моє місце було коло дула, башта захистила, решту хвилею знесло. Відразу обмацав себе, перевірив: голова на місці? Руки, ноги на місці? На місці — поїхали далі.

Попереду ще один підрив... Легкий броньований тягач напоровся на потужний фугас... Тягач розколовся навпіл, вирва три метри завдовжки, а глибина — у людський зріст. Тягач віз міни, близько двохсот мін для міномета... Міни в кущах, на узбіччі... Віялом лежать... Їхали п’ятеро солдатів і старший лейтенант, ми з ним кілька разів увечері вдвох сиділи, курили, розмовляли. Нікого в живих не лишилося.

Дуже допомагали собаки, вони — мов люди. Обдаровані і безталанні, з інтуїцією і без. Вартовий засне, а пес ніколи. Я любив Арса. До наших солдатів лащився, а на афганських гавкав. У них форма була зеленіша, ніж наша, жовтувата. Але як він розрізняв? Міни чув за кілька кроків... Упреться в землю, хвіст трубою: не підходь! Мінні пастки різні... Найнебезпечніші — саморобні міни, вони не повторювалися, у них не можна було спіймати закономірність. Технічний закон! Стоїть іржавий чайник, у ньому вибухівка... У магнітофоні, у годиннику... У консервній бляшанці... Тих, хто йшов без саперів, називали смертниками. На дорозі міни, на стежці в горах міни, у будинку міни... Сапери йдуть першими, як розвідники...

Товклися в окопчику... Уже підрив у ньому був, уже пограбували, уже два дні товклися всі... А я зістрибнув зверху — вибух! Свідомість не втрачав... На небо подивився... Небо світиться... У саперів у разі підриву завжди перша реакція: подивитися на небо. Чи цілі очі? На прикладі автомату носив джгут, цим джгутом мене перев’язали. Вище від колін... А я вже знав: де джгут накладають, там потім і відрізають три-п’ять сантиметрів вище від відриву.

— Куди ти джгут кладеш? — кричу солдатові.

— У вас до коліна, товаришу старший лейтенанте.

П’ятнадцять кілометрів мене ще везли до медсанбату.

Півтори години минуло. Там промили, зробили новокаїнову блокаду. Першого дня ногу різали, пилка задзижчала, як циркулярка, — знепритомнів. Наступного дня очі оперували. Під час підриву полум’я вдарило в обличчя. Очі, можна сказати, зіштопали, двадцять два шви було. Знімали по два-три на день, щоб очне яблуко не розсипалося. Підійдуть, ліхтариком посвітять ліворуч, праворуч: чи є світловідчуття, на місці сітківка?

Колір у ліхтарика червоний... Має бути найсильніший колір...

Я міг би написати оповідання, як офіцер перетворюється в надомника. Збираю електропатрони, електророзетки... Сто штук на день. Шнурки заклепую. Які? Червоні, чорні, білі — не знаю... Не бачу... Майже сліпий. Не тотально, але більше здогадуюсь, метикую, ніж бачу. Сітки в’яжу. Коробочки клею. Раніше думав, що тільки божевільні цим займаються... Тринадцять сіток на день... Уже норму виконую...

У саперів було мало шансів повернутися цілими або взагалі повернутися, особливо з рот розмінування, спецрозмінування. Або поранений, або убитий. Ідемо на операцію — не прощаємося за руку. У день підриву новий командир роти потиснув мені руку. Він від душі, його іще ніхто не попередив. І я злетів... Хочеш вір, хочеш не вір... Існувало повір’я: сам напросився до Афганістану — добром це не скінчиться, послали — служба, може, і пронесе. Повернешся.

Що мені тепер сниться? Довжелезне мінне поле... Складаю формуляр: кількість мін, креслення рядів і орієнтири, за якими їх можна знайти. І цей формуляр у мене загубився, у нас часто вони губилися... Або береш формуляр, там орієнтир — дерево, а воно згоріло... Або купа каміння, а його вже підірвали... Ніхто не ходив не перевіряв. Боялися. Самі могли підірватися на своїх мінах. Я бачу уві сні, що біля мого мінного поля бігають діти... Вони не знають, що там міни... Мені треба крикнути: «Там міни! Не йдіть!..» Мені треба їх випередити. Я біжу. У мене знову дві ноги... І я бачу...

Але це тільки вночі, тільки уві сні...

Старший лейтенант, сапер

— У мене не виходить як у всіх... Таке життя в мене не виходить...

Це, мабуть, безглуздо... Із цією війною... Але я людина романтична, я думаю, що насправді я ще не жила і не живу, я завжди мрію про життя. Вигадую його, уявляю. Першого ж дня, як я туди прибула, мене викликав начальник шпиталю: «Що вас змусило сюди приїхати?» Він не розумів... Чоловік...

Я мала розказати йому все своє життя. Чужому, незнайомому чоловікові... військовому... Як на майдані... Ось у цьому найболісніше, найпринизливіше для мене там. Нічого таємного, інтимного, усе витягується назовні. Ви дивилися фільм «Позамежжя»? Про життя зеків у колонії. Ми жили за тими самими законами. Той самий колючий дріт, той самий клаптик землі.

Моє оточення — дівчата-офіціантки, кухарі. Розмови: про карбованці, про чеки, про м’ясо з кістками і без кісток, про сирокопчену ковбасу, болгарське печиво. У моїй же уяві це була самопожертва, жіночий обов’язок — захищати наших хлопчиків, рятувати! Я піднесено все уявляла. Люди сходять кров’ю, я даю свою кров. Уже на пересилці в Ташкенті зрозуміла: їду не туди. Сідаю в літак — плачу, не можу спинитися. Там те саме, що і тут, від чого втікала, від чого хотіла відвернутися. На пересилці горілка лилася рікою. «І сниться нам трава на космодромі... Зеленая-зеленая трава...» Як у космос відлітала... Тут, у Союзі, у кожного свій дім, своя фортеця. А там... Нас у кімнаті четверо. Та дівчинка, що кухарем працювала, приносила з їдальні м’ясо і запихала його під ліжко...

— Помий долівку, — каже вона.

— Я вчора мила, сьогодні твоя черга.

— Помий, дам сто карбованців...

Я мовчу.

— М’яса дам.

Мовчу. Вона бере відро води і виливає мені на ліжко.

— Ха-ха-ха-ха... — Усі сміються.

Інша дівчинка. Офіціантка. Матюкалася і любила Цвєтаєву. Після зміни сідає і розкладає пасьянс:

— Буде — не буде...